Розділ «Марш до моря»

— Ти що це нахабнієш, Кальвіне? Я навіть не потурбуюся поховати тебе, як от подбав поховати твого містера Калпа.

— Робіть так, як вам заманеться робити, — відказав Кальвін. — Але я гадаю, у цьому світлі — двадцять секунд, — і він вставив у фотоапарат фотопластинку.

Поки Кальвін розставляв за своїм задумом персонажів майбутнього фотознімка, Арлі, аби не втрачати своєї гідності, накрив голову чорною запоною і прикидався, наче налаштовує об’єктив. З цієї позиції він міг як слід роздивитися Емілі Томпсон. Вона була фігурою на склі; дивилася просто на нього, пригорнувши руками двох дітей. За нею на сходах ґанку стояли рядами сироти, які, за вказівкою Кальвіна, заклякли на місці.

— Ви всі мусите стояти непорушно, — сказав Кальвін гучним голосом. — Наче солдати на стійку «струнко».

Вище стояла дебела негритянка з мішком борошна на плечах. Це також було ідеєю Кальвіна.

Але саме погляд Емілі привертав увагу Арлі. У нього з’явилося якесь незбагненне відчуття, і якби він міг його зрозуміти, то визначив би як співчуття. Його непокоїв цей погляд жінки, мініатюрно відображеної на склі, від якого пропадало бажання здійснити всі його своєкорисливі наміри. Вона поринула в своє горе, і на мить перед тим, як він стер з голови її образ, йому стало соромно за те, що тупо вирячився на неї з-під чорної тканини.

— Все гаразд, містере Калп, — гукнув Кальвін. — Вони готові. Фотографуйте!

І Арлі відчув, що вона дивиться на нього так, ніби знає, хто він такий насправді. «Ну знімай, — здавалося, говорила Емілі. — Знімай, які ми є. Ми на тебе дивимося. Знімай!»

Якби він сказав щось, крім того, що сказав, якби у мене був шанс передумати, якби він сказав мені, що я потрібна, якби він намагався переконати мене, що в цих стосунках є якась людяність, я б лишилася. Я б і далі була з ним. «Друга година? Це не час, коли приймаються зважені раціональні рішення», — сказав він. В його руках годинник і це — Емілі стоїть у дверях, одягнена в чорний жалобний одяг, як і тієї ночі, коли покинула свій будинок. Біля її ніг — валіза — до речі, і за нею можна визначити анамнез. Я була надто втомлена, можливо, істерична і занадто кваплива. Але що можна було вдіяти? Дати мені заспокійливе? Бренді? Трохи пестощів? Болісний здивований погляд тих широких виняткових очей льодяно-блакитного кольору. Чи він знехтував мною? Мені хотілося доторкнутися до волосся, поправити сукню. Я почувалася огидною і старою. На його мундирі темніли плями крові солдатів Союзу. Він щось записував.

— Ти не повинна зводити життя до почуттів, Емілі. Я тільки-но бачив чоловіка, у якого з черепа стирчала залізна скалка. Уяви собі! Щось вибухнуло, і скалка встромилася йому в мозок. А попри це, пацієнт посміхається і розмовляє, маючи всі ознаки здорової людини, окрім однієї. Він нічогісінько не пам’ятає, навіть власного імені. Скажи мені, що це означає.

— Це означає, що йому пощастило, — відповіла я.

Посмішка.

— Ні, йому зовсім не пощастило. Це означає, ми знаємо тепер те, чого не знали раніше.

Лікар і досі навчає. Яка з того користь? Любий Боже, яка була з того користь? Незважаючи на те, що я була геть знервована, мій мозок спромігся виснувати, що нова борода йому дуже личить — гарна чорна борода надала йому мужності. Та коли він підійшов до мене і взяв мої руки, я відсахнулась.

— Будь ласка, — сказала я, ухиляючись від його потиску.

Звісно, я усвідомлювала, що то був шлях від чогось у нікуди. Я розуміла, до чого призведе принциповість. Життя, що керується принциповістю, — це холодне темне життя. Це — життя мого брата Фостера у могилі. Але я хотіла додому, якщо й досі вона там є, моя домівка, щоб пройти кімнатами і згадати, ким були Томпсони, щоб перечитати свої книжки і знову взяти до рук дорогі серцю речі, щоб самотньо жити, чекаючи на ту армію, порівняно з якою армія у поході є лишень фанфарами. Я ж ніколи досі не бачила сиротинця. Я б ніколи не побачила безпритульних дітей, якби не ця чорношкіра жінка. Я попрощалася б із любою Перл: Я б востаннє підтвердила Метті Джеймсон, що й справді є дочкою судді Томпсона з Мілледжвіля.

— Я не зводжу життя до почуттів, докторе Сарторіус. Я підвищую життя до почуттів. Я більше не можу терпіти цей марш. Я не можу вибачити того, що було зроблене в ім’я війни.

— Я не знаю, як ви можете це терпіти, як ви можете забути. Я не забуваю, — відповів він.

— Та ж ви — частина цього, ви належите цьому, а тому є співучасником. Ви є їхньою підставою в тому, аби переконати себе, що вони — цивілізовані люди.

Його обличчя почервоніло від гніву. Я розуміла, що говорю щось страшенно несправедливе. Я хотіла позбутися своїх почуттів до нього. Я хотіла подолати будь-яку його прихильність до мене, щоб він не зупинив мене. І все ж таки я хотіла, щоб він зупинив мене.