Розділ «Марш до моря»

— За життя ти не виглядав таким дурилом, — заговорив Арлі, звертаючись до фотографії. — Ти був тямущий, хоча і потребував щоденно інструкцій. Та хай там як, я ж пообіцяв розповісти твоїм родичам, розповісти, який ти хоробрий. До того ж вони матимуть документальне підтвердження — на твоїх колінах рушниця на випадок, якщо у них виникнуть сумніви. І хоча ти сидиш там аж ніяк не менше мертвий, ніж у власній могилі засипаний землею, вони бачитимуть тебе у цій позі і вважатимуть на момент фотографування живим. І навіть якщо для мене ти не маєш вигляд живого, то вони не матимуть у цьому сумнівів, хоч, може, згідно з твоїми розповідями, їм взагалі байдуже до того, що з тобою сталося.

А сталося те, що після того, як вони сфотографували мерця у чужому мундирі, його психований друзяка почав розмахувати пістолетом і наказав містеру Калпу та Кальвіну їхати на гору до сільського цвинтаря, де хотів поховати тіло. Кальвін розумів, що йому доведеться копати яму, а тому скинув пальто і жакет, а також засукав рукава. Та ж він не очікував, що психований солдат примусить до роботи містера Калпа.

— Не треба його, я і сам упораюсь, — говорив Кальвін, та марно.

Ось так і вийшло, що Джошуа Калп, який ще у Філадельфії вважай що всиновив його, Кальвіна Гарпера, побачивши його вперше, коли той стояв на вулиці і витріщився на вікно фотосалону Калпа, прийняв його і ставився майже як до сина, беручи його з собою в поїздки і навчаючи його ремеслу, яке дасть йому шматок хліба до кінця його днів. Ну й ось де опинився він, цей бідолаха, копаючи яму, виконував роботу негра. І можливо, йому доручили цю роботу навмисне, бо ж містер Калп був чоловік солідний і, можливо, як сертифікований фотограф Союзу із написаним позолоченими літерами ім’ям на возі здався дещо гордовитим. Якщо ж зважити на те, що він із солдатом відразу про щось засперечалися, то копати йому призначили як покарання, бо солдат із лукавою посмішкою промовив: «Ось так воно буде, ось так воно, містере фотограф».

Ранок у тому селі був тоді дуже холодний, але містер Калп наскрізь спітнів. Піт стікав патьоками з волосся на шию. Мокра сорочка прилипала йому до спини та живота. Кальвіну не подобався вигляд містера Калпа. Його губи стали синюватого кольору, а він часто хекав і задихався. Кальвін покликав солдата, мовляв, містеру Калпу краще припинити копати, він уже немолодий, та солдат лишень витяг пістолет і сказав, що не збирається сидіти тут цілий день. І став боязко озиратися, хоча нікого і не було видно, а навіть якби і було, то кому до них яке діло. Після того, як пройшла Шерманівська армія, не було нічого дивного в тому, що люди копають могилу.

Побоювання Кальвіна справдилися — містеру Калпу не стало сили. Можливо, до цього додалося і приниження, чи, може, він з самого початку був хворий, та коли докопав яму до чотирьох футів завглибшки, обличчя у нього набуло якогось чудернацького виразу, він схопився за груди та закружляв навколо лопати, начебто хотів якнайзручніше прилаштуватися в могилі, що він її копав, і впав. Кальвін схопив його і підтримав за голову. Калп указав пальцем угору, ніби закликав його сфотографувати небо, і враз його очі стали безтеменними. Він ловив ротом повітря, пробував заговорити. Та ж потім вигнувся, напружився, захарчав і просто там у тій холодній сирій могилі помер на руках у Кальвіна.

Психований солдат тільки почухав потилицю і промовив до Кальвіна:

— Дай-но я вдягну його штани. І підтяжки теж давай. Та спершу стягти з нього черевики.

Містер Калп лежав у довгих спідніх у могилі, що її сам викопав. Тож Кальвін видерся і згріб трохи землі на його тіло і, не мовлячи ані слова, просто постояв там. По тому він і солдат узяли мерця в чужій уніформі і поклали його в могилу на тіло містера Калпа.

— Вибачай за те, що ти мусиш ділити це житло, Віле, — сказав солдат. — Та зважаючи на воєнні часи, треба погодитися.

У голові Кальвіна Гарпера крутилося кілька думок, поки він їхав між руїнами Колумбії, зупиняючись то там, то тут, аби зробити фотографію. Він не менше за Арлі, що сидів позаду нього, вдягнений у пальті і в капелюсі містера Калпа, хотів наздогнати федеральні війська. А тоді він знайшов би можливість повідомити військових про те, що тут є псих, якого конче треба ізолювати. Імовірно, якийсь воєнний трибунал візьме до уваги обставини смерті містера Калпа.

Та разом з тим він відчував, що мусить ще побути в Колумбії, аби зробити таку кількість негативів зруйнованого міста, яку дозволяли його запаси. І не тільки тому, що фотограф хоче мати якийсь зиск зі своєї роботи. Як тільки-но він рушить далі, історія знатиме про катастрофу міста хіба що з його знімків. «Час минає, — часто нагадував йому містер Калп. — Час минає, все щомиті змінюється, і єдине, що лишається від миті, яка минула, це — фото». Навіть тепер, у задимленій імлі через дві доби після пожежі, люди ходили по завалах, копалися в них, шукаючи, що там лишилося цілого, клали те, що знайшли, на тачки або ж на спини і рушали, хто куди вважає за потрібне. Схоже на те, як буває після урагану, — люди виходять зі сховищ, визначають, якої шкоди зазнало їхнє майно, думають, як налагодити життя.

У Колумбії не лишилося ані коней, ані мулів. Армія забрала у людей усе, що можна було взяти. І, судячи з того, як позирали на їхній фургон на вулиці, Ласо Кальвіну ставало ясно, що якби не сидів поряд з ним білий чоловік, то їхнього мула, якого звали Берт, уже давно б експропріювали. А без Берта, який тягнув фургон, фотографувати вже годі. І передовсім ніхто не потерпить, щоб якийсь чорношкірий вештався тут і щось фотографував. Треба, щоб Кальвін виглядав лише прислужником білого, бо люди вже й так роздратовані до краю. Тож Кальвін почувався у небезпеці і, зрештою, потребував цього психа так само, як, мабуть, і псих потребував його, хоча на якого біса потребував було, на перший погляд, аж ніяк не зрозуміло.

Отож за таких умов фотографувати, використовуючи все своє вміння, було справою важкою, бо ж цей ні на що не здатний псих постійно лізе під руку. Хіба що тоді, коли, йому урветься терпець. Хто знає, що тоді станеться? Та Кальвін вирішив, що він не боятиметься. Набере повні груди повітря і діятиме. Залежно від обставин. Прикидаючись слухняним прислужником, саме він, Кальвін Гарпер, заправляє усім цим ділом. А псих, що удає із себе містера Калпа, він не підходить навіть на роль попихача.

Знайти у місті харчі було складно, та десь о другій опівдні із віддалених від Колумбії місць, куди добиралися армійські фуражири, стали прибувати вози з рисом, мелясою, беконом і копченим м’ясом. І поки Кальвін чекав на вулиці, Арлі став у чергу з федеральними доларами Джошої Калпа у своїй кишені. На базарі, що виник на навчальному плацу, утоптаному і чорному від вогнищ армійського бівуаку. Але це була одна з найменш спустошених частин міста. Голі зимові дерева були не обгорілі, а природного коричневого кольору. Окрім двох літніх чоловіків, у черзі стояли самі жінки, які настирливо вдивлялися наперед, намагаючись дізнатися, чи щось іще лишиться, коли підійде їхня черга. Арлі в ролі джентльмена терпів штовханину, хоча думав собі, що цьому жіноцтву бракує шляхетності, яка була такою природною для їхніх чоловіків, що десь там воювали за них.

Попри те, що світило сонце, по обіді було доволі холодно. Арлі страшенно зголоднів, бо у фургоні не залишилося нічого їстівного, окрім сухої солодкої картоплі. Якби він був в уніформі, то попрямував би без черги й узяв би те, що хотів, задурно. Йому не терпілося завантажитися провізією і рушити вперед. А поспішав він тому, що мав у голові цілий план, і Господь, який підказав його, чекав від Арлі здійснення. «Нас попереду чекає слава», — думав він, торкаючись кишені, де лежало Вілове фото.

Тим часом він обмірковував перспективи затягти у ліжко ту чи іншу леді, хоча і з сумом констатував, що товар був не надто апетитний — похмурі і виснажені, їхні обличчя опухли від сліз, у декого з них ще й супровід, — сопливі дітлахи, які скиглили і чіплялися за їхні спідниці. Та він, знай усміхався і, поки черга поволі рухалася вперед, обертався туди-сюди, щоб помітити якусь пухкеньку, щоб було приємно її помацати, або з копицею золотавого волосся, як у тієї Рубі з Саванни.

Розглядаючи наявних жінок, він угледів серед них Емілі Томпсон.

— Гей, Віле, — промимрив він. — Дивись-но. Це часом не уподобана тобою сестра Томпсон? Чи це мені ввижається?

Якщо це вона, то вже не сестра у блакитному, а леді у чорному без пальта. Зачіска з проділом посередині, волосся туго затягнено за вухами. Вона наближалася до нього, насилу тягнучи за мотузку дитячу тачку, бо ж, наскільки він міг бачити, там було чимало харчів: мішок чи два борошна, ще не обскубані птахи, продукти в горщиках. Побачивши, як двоє хлоп’ят-помічників штовхають тачку, він вирішив, що врешті-решт це не може бути сестра Томпсон. Та про всяк випадок Арлі натягнув якомога глибше капелюха, аби сховати руді кучері, за якими вона могла впізнати його, і підняв комір свого пальта.