Розділ «Марш до моря»

— Кальвіне, чого ти марнуєш мій час на оце? — спитав він. — Я маю наздогнати армію.

— Це ж відомий усім дзвін, — відказав Кальвін. — Той самий дзвін, в який дзвонили щоразу, коли ще один штат покидав Союз. Він витягнув одну із мідних трубок із лінзами з футляра, а по тому закрутив її в корпус фотоапарата.

— Отож як чорношкірий ти маєш із цього втіху, еге ж? — спитався Арлі, оглядаючи людей і посміхаючись.

Вони між собою домовилися, що Арлі зніматиме після того, як Кальвін проведе усю підготовчу роботу. Саме Кальвін вирішував, куди поставити фотоапарат, як використовувати лінзи і як довго експонувати. Все, що мав робити Арлі, це тільки стати за коробкою, зняти кришку об’єктива і тоді, коли скаже Кальвін, закрити нею об’єктив.

— Та неважливо, приємно мені, чи ні, то момент історичної події, — відповів Кальвін. — Тепер цей звалений у багнюку дзвін схожий на те, що трапилося з Конфедерацією. Наче тут лежать руїни старого рабовласницького Півдня, тож я мушу його сфотографувати, так само, як зробив би це містер Калп.

Після того, як Кальвін поглянув з-під чорного покривала і впевнився, що все як слід, він відступив, висунув футляр платівки і кивнув. Арлі з великою помпою закотив рукава і поправив свій дербі. Поважно глянувши на юрму, він підійшов до апарата, дістав із кишені жилетки містера Калпа його годинник і підніс до очей.

— Зачекайте, поки сонце вийде з-за тієї хмари, — прошепотів Кальвін. — Відкрийте на п’ятнадцять секунд.

Кальвін попередньо показав йому, як, не розмахуючи рукою, а лишень легенько сіпнувши пальцями зняти кришку, тримати нерухомо, а потім таким же легким рухом знову її насадити. Так Арлі і зробив, притому, насадивши кришку, переможно скрикнув — з власної ініціативи, бо ж відчував, що люди хочуть, аби подали якийсь знак, що щось відбулося.

Кальвін підтримав його, злегка аплодуючи. Засунувши дерев’яний футляр, він вийняв пластинку і поспіхом задніми сходами відніс її до фургона.

Обсмикавши сурдут, Арлі знову усміхнувся людям, що спостерігали за дійством.

— Друзі, якщо це вам здається магією, ваша правда, саме так, це — магія, те, що мій фотоапарат може добути зі світла дня Господнього. Хто зголоситься на власний портрет? Кожному потрібне фото над каміном. Жоден художник не відтворить таку подібність, як портрет, зроблений Джошуа Калпом. І якщо вас непокоїть ціна, то cart dee visit є найприйнятнішою, і ви назавжди матимете власне фото з цих історичних часів.

Охочих не виявилося, тож похмурий натовп повільно розійшовся.

Не минуло й кількох хвилин, і трохи далі, серед таких самих руїн Колумбії, Кальвін зупинив мула, зліз і пішов назад, аби знову внести штатив.

— Ісусе, що ж це тепер? — озвався Арлі, засовуючи руку під жилет, до свого пістолета. — Ти напевне випробовуєш моє терпіння.

— Містер Калп навчив мене уважно дивитися на речі, саме це я і роблю. Більшість людей насправді не бачать того, на що дивляться. Але ми мусимо. Ми мусимо зробити це замість них.

— І що ж ми оце бачимо зараз? — запитав Арлі.

— Нижче вулицею? Ті гранітні сходи, які ведуть у нікуди. На цьому місці була церква. Все, що від неї лишилося, це кругле віконце, крізь яке можна бачити небо.

Проблема полягала в тому, що Арлі мав пістолет, але Кальвін чудово знав, що йому немає чого боятися, відтак він може і далі займатися своєю справою. Він розумів, що потрібен Арлі, хай навіть той і не усвідомлює чому. Він був хлопець тямовитий. Поводився він аж ніяк не зухвало, але вдачу мав тверду. Не кажучи ні слова, він тихо і просто давав Арлі знати, що собі думає з того чи іншого приводу. Не те, щоби, будучи нігером, він міг щось заперечити. Але після того, як з містером Калпом було покінчено, Кальвін уже не усміхався. Більше ніхто не бачив тих білих зубів. Він і досі був брунатношкірий нігер із поголеною головою і великими карими очима і продовжував повсюдно фотографувати так, наче йому заповіли ту справу.

Коли Кальвін пішов далі по вулиці і поставив фотоапарат, де собі надумав, з’явилося кілька чорношкірих дітей, що стрибали по руїнах, а потім причаїлися серед каміння, аби спостерігати за ним.

Арлі ж сидів у фургоні й чекав. Із кишені сурдута він дістав carte de visite. З того часу, як він уперше побачив її, нічого не змінилося. Віл і досі сидів у мундирі КИТА, стрункий, як і належить солдату, хоча і з дивним поглядом в очах, наче побачив на обрії якийсь сигнал тривоги. Калп підклав підпору для Бітової потилиці, аби голова трималася прямо. А ремінець для підборіддя на кашкеті допомагав підтримувати Вілову спідню щелепу, щоб вона не відвисала.