Розділ «Марш до моря»

Від Перл вона чула щось про життя на плантації Джеймсонів і, як і сама Перл, звикла з обережністю ставитися до цієї жінки, що завжди, коли бачила Емілі, запитувала, чи та бува не дочка судді Томпсона із самого Мілледжвіля? Стало зрозуміло, що психічний стан Метті пояснювався її власною ситуацією. Воєнна дійсність поєдналася з її переживаннями і затуманила їх.

Як це було дивно. Коли вони в черговий раз стали табором на ночівлю, Емілі попросила Ріда оглянути Метті. Він оглянув і розповів про її стан.

— Це — психічне схилення, — сказав він. — Та ж якби ти зазирнула в її мозок, я певен, ти не знайшла б патології. Деякі психічні хвороби можна діагностувати при розтині. Там можна побачити ушкодження. Вони у вигляді кристалізованих відростків. Загноєні пухлини. Бачимо зміни кольору, м’який жовтий осад. Вузькі, наче прорізані ущелини. Але деякі хвороби не мають жодних ознак — мозок фізично здоровий.

— Тоді уражений не мозок, а розум? — припустила Емілі.

— Розум — це робота мозку. А не щось саме по собі.

— Тоді, можливо, хвора душа.

Рідові не сподобалася її репліка. Він глянув на неї:

— Душа? Вигадка поета, яка нічим не підтверджена, — відповів він, наче цього пояснення досить.

Емілі спостерігала, як Метті, ідучи коридором, де чекали пацієнти, розмовляла з ними й усміхалася, а потім зайшла у кімнату і зникла з очей. Чим вона займається? Емілі знайшла її в класі, обладнаному під студію. Гасове освітлення було тут тьмяне. Пацієнти з похиленими головами сиділи на стільцях, поринувши в сумні роздуми. Одна стіна була дзеркальна. У кутку стояло піаніно, і саме воно привернуло увагу Метті. Літній чоловік, який сидів на стільці і читав Біблію, відчув, що вона стоїть позаду. Він обернувся, сидячи на стільці, і побачив, що вона із захопленням вдивляється в піаніно, тож він підвівся.

Метті сіла і подивилася на клавіатуру, як ті піаністи, що їм вона здається всесвітом. А потім вона поклала пальці на клавіші і почала грати. То був вальс Шопена, і вона грала його нерішуче, обережно. Грала спокійно, бо їй здавалося, що вона вдома за власним Bosendorfer grand[16].

Емілі не знала, хто композитор, та вона чула чудову, з пружним ритмом мелодію. Музика викликала в душі спомини про колишнє життя. Це було ледь не шоком. Поступово Метті грала впевненіше, і музика ставала сміливішою і стрімкішою, тож Емілі знову стала міркувати над тим, що вирішила зробити. Вона дивилася на власне відображення, м’яко освітлене гасовими ріжками. Хіба ми не маємо душі? Що ж це я чую, якщо не душу, просякнуту музикою?

— Я чую душу, — сказала вона сама до себе і негайно побігла збирати свої речі.

Усі інші також зачаровано слухали музику, і коли Перл підійшла до дверей, то мусила стати навшпиньки, аби побачити, хто там грає. Вона запитала у Волша:

— Як ви називаєте, коли жінка одружилася з вашим татом, але не є вашою мамою?

— Її називають мачуха.

— Отже є татова дитина, але моїй... Мач?..

— Мачухи.

— Моїй мачухи я...

— Падчірка.

— Падчірка. Це взагалі природно? Коли падчірка з мачухою?