Розділ «Марш до моря»

— Я — сестра Джеймсон, — сказала вона, ніби він наважився б заперечити цей факт.

— Дуже приємно.

— Чудово. Але надалі пам’ятайте, Стівене, що з вогнем грати не можна, — сказала вона і засміялася.

Він і досі думав про неї. Її вимова, незавченість і впевненість її рухів, те, як вона себе тримала, — все це наштовхувало на думку, що та сестра Джеймсон була чорною, звільненою і завербованою на службу в армії півночі негритянкою.

Це не шокувало його. Після місяців у поході факт існування білотілих негрів більше його не дивував. У цій чудернацькій країні після кількох поколінь, яким довелося коритися жахливим звичаям, раби більше не були тільки чорними, а стали різновидом білих. «Так, — подумав він, — якби Південь панував і далі, теоретично настав би час, коли біла шкіра сама по собі не гарантувала б ідентичність вільної людини. Кожного можна схопити, закувати в кайдани і продати на аукціоні. Чорний колір є тимчасовим приводом, а от основою є сама ідея існування рабів».

Таз цією міс Джеймсон було щось і незрозуміле. Вона зверталася до нього якимсь мелодійним голосом, трохи дражнячи, але при цьому дивилася на нього такими ясними очима, які, здавалося, вмить затьмаряться, коли щось не так. А також старанність, з якою вона взялася лікувати його обпечені руки, її зосередженість, некваплива турботливість підказали йому, що дівчина лише нещодавно взялася самостійно виконувати поважне діло.

І раптом його вразила така думка: хоча ця гожа дівчина працює тут медсестрою, насправді вона ще тільки підліток.

Він попрямував людним коридором. Може, пощастить побачити її знову.

Серед ночі, коли на ношах принесли непритомну чорношкіру жінку, Емілі Томпсон покликали асистувати. Одяг жінки був роздертий, а на грудях і плечах синці. Одне око — запухле, обличчя — побите. Її поклали на стіл, а залишки одягу зняли. Оглянувши її, Рід вирішив спочатку зашити промежину, тому наказав санітаркам поставити її на коліна, а голову і плечі опустити.

Емілі мала водночас тримати ліхтар і передавати Сарторіусу інструменти. Її знудило від жахливої процедури. Рідові руки були закривавлені, очі дивилися зосереджено, не мигаючи. Вона чекала у нього якоїсь видимої емоції. Чи її можна було виявити лиш роботою його рук? Чи про її існування можна тільки здогадуватися? Господь його знає, які жахи пережила ця дівчина. Емілі боязко було дивитися. Навіть найприватніші частини людського тіла не приховалися від цього грубого лікарського обстеження. Загалом Емілі вважала, що сучасний світ має користь від наукового прогресу. Та вона не могла потамувати відчуття незгоди з чоловічою експансією. Вона розуміла, що лікар намагається врятувати життя цієї нещасної жінки, але разом з тим її мучило відчуття того, що, озброєний наукою, Рід продовжує наругу, вчинену над жінкою чоловіками, його одноармійцями. Він не говорив ані слова. Наче дівчина була для нього не більше, ніж матеріал для випробування його хірургічної майстерності.

Операцію було закінчено. Один із сержантів промовив: «Фу-ух». Жінка умирала. Лунало страшне хрипіння. Вони тримали її, вона ж випросталася й остаточно завмерла.

Рід похитав головою і жестом звелів прибрати тіло, потім скинув фартух, заледве глянувши на Емілі, вийшов з кімнати. Його самоусунення, яке вона інтерпретувала як цілковиту незацікавленість станом смерті, відібрало їй мову і шокувало.

Емілі побігла на верхній поверх, де були ніші з вікнами. Вона сіла там, аби заспокоїтися, кажучи собі, що чоловік виснажився на роботі, блискучий лікар працює тиждень за тижнем у польових умовах. Він у напруженому стані — та й як тут можна не напружуватись? Щоденна відповідальність на марші неодмінно впливає на кожного. Та їй спало на думку, що це дається взнаки її власне виснаження, години невпинної праці та жахи пожежі міста. Скидалося на те, що Рід Сарторіус, чоловік, якому вона віддалася, був не лікар. Він був чародій, зосереджений на створенні власного всесвіту.

На подвір’ї під червоною загравою нічного неба зібрався натовп нових бездомних. Армійські санітарні фургони не могли проїхати крізь них. Емілі побачила у штовханині жінок, поведінка і зовнішній вигляд яких здалися їй такими знайомими, наче своїми. Манера триматися, їхня поведінка свідчила про їхнє походження. Вони міцно притискали до себе дітей і мовчки чекали посеред навколишнього безладу. То були жінки її соціального класу, ті самі, серед яких вона жила все своє життя. І вони все втратили.

— Господи, — прошепотіла вона. — Чому ж я не там, не з ними?

Будинок для божевільних згорів теж, і тепер деяких з його мешканців перемістили сюди, у коледж. З довгим закудланим волоссям, у брудному смердючому одязі і до смерті перелякані, вони блукали коридорами. Не маючи ні найменшого уявлення про те, де вони перебувають, ці люди стогнали і зойкали. Лікарі давали снодійне тим, хто їм попадався. Щоб навести якийсь лад у лікарні, прислали військових.

Коли божевільних загнали в підвал, їхній лемент було чутно і на всіх поверхах. Пацієнти, чекаючи лікування, шукали в очах армійських лікарів та санітарів запевнення в тому, що у світі є ще порядок і культура, а не тільки пожежі, божевілля і смерть.

Метті Джеймсон працювала і складала рушники у коморі, де за дверима у кінці короткого коридору було відносно тихо. Як і будь-хто, виконуючи просте і немудре діло, вона думала про щось своє. Трохи схиливши голову і з усмішкою на обличчі, вона була у Філдстоуні зимового вечора ще в перші роки свого шлюбу, коли Джон ще не мав якихось невідкладних справ і вони затишно сиділи у її кімнаті для шиття із засунутими проти холодної ночі завісами: вогонь у каміні, і обоє читають у кріслах. Їхня близькість була такою природною, що навіть не треба було розмовляти. Раптом вона знову стала молодою жінкою з пружним тілом і приховано пишалася тим, що Джон безнастанно до нього прагнув. Навіть народивши двох синів, вона лишалася такою ж гнучкою, як і за часів дівоцтва. Від життя Метті не хотіла нічого більше, окрім як задовольнити цього сильного чоловіка, якого у радісному щасливому запамороченні уявляла якимось нащадком левів.

Туга Метті за втраченим минулим і за синами перейшла у блаженний стан мрійливості, тож нарешті, коли вона звернула увагу на сум’яття у корпусі, їй здалося, що вона могла би подбати за тих людей, як вона дбала за своїх малюків, коли ті плакали уві сні.

Емілі Томпсон, повертаючись на перший поверх та вже прийнявши рішення, повторювала те, що має сказати Ріду Сарторіусу. Вона помітила Метті, яка ходила серед пацієнтів і, присідаючи, торкалась їхнього чола. Жінка ніжно говорила до них, намагаючись полегшити їхні страждання. Емілі здивовано відступила.