Розділ «Марш до моря»

А вгледів конфедератів,

То зразу маху дав!

Кларк узяв сигару, а заразом і дозволив сержанту Мейлоуну припалити її сірником. По тому він піднявся величезними сходами до кімнат, де в кожній обдирав оббивку і потрошив перини, а руків’ям свого палаша трощив шибки та трюмо. Його дії призвели до очікуваного результату, і вже за кілька хвилин деякі з хлопців опинилися нагорі, рубаючи сокирою меблі, ріжучи гардини та щедро поливаючи все гасом.

Там був ще й третій поверх. І коли Кларк піднявся туди, він був приголомшений. Там виявилася дитина — дівчинка, яка босоніж стояла перед дзеркалом, огортаючись прегарною хусткою, вишитою золотими нитками. Вона була надзвичайно спокійна, начебто там, під нею, не руйнували будинок. Лише тоді, коли вона підняла очі і в дзеркалі побачила його, він зрозумів, що це біла негритянка, біла, наче білий шоколад. Її підняте підборіддя свідчило про те, що дівчина вважала себе господинею будинку. Вона мала на вигляд дванадцять чи тринадцять років. Боса, у звичайній дитячій сукенці до колін, проте загорнута в хустку, вона справляла враження царівни. Він не встиг навіть слова сказати, як вона миттю гайнула повз нього до сходів. Поки хустка летіла за нею, Кларк зловив хіба що відблиск її гладеньких білих литок.

Нічого не вдієш, довелося дозволити чорношкірим знайти для себе і своїх бебехів місця у фургонах — сидячи серед здобутків на передку чи позаду візників. Вони намудрували маленького візка для старої бабусі. Дивлячись на їхні радощі, Кларк дедалі похмурнішав. У війську від них ніякого пуття. Тягар та й годі. Хто їх годуватиме, де їх прихистити? Вже й так за армією суне десь біля тисячі чорних. Їх треба б одіслати назад, але куди? Нової влади за нами ми не встановили. Спалили все і гайда далі. Їх знову переловлять і на поле або, ще гірше, їх захоплять партизани, які шастають за нами назирці.

Чоловіки кидали смолоскипи у вікна. З-під даху пішов дим, незабаром язики полум’я забігали і по обшивці. Кларк подумав: ми ж спалюємо те, з чого можуть жити чорні. Проте всі були щасливі, розмовляли і сміялися. Сержант Мейлоун начепив хазяйський циліндр та плащ на уніформу. А ще вони знайшли десь старі, ще з колоніальних часів, трикутні капелюхи ополченців, і дітлахи понатягали їх собі на голови. Рядовий Толлер вдягнув сукню зі шлярками. І всі чоловіки, включно з двома старими неграми, курили сигари.

— Ісусе, що це за команда у мене така? — промовив Кларк, ні до кого не звертаючись особисто. Він наказав рушати. Хльоснули батоги, заскрипіли колеса, коні зразу пішли клусом. Кларк, уже сидячи верхи, краєм ока помітив ту саму білу негритянську дівчинку. Вона стояла поодаль від усіх, не приєднуючись до тих, що сиділи в фургонах. Боса, закутана у величну червону із золотим хустку, вона спостерігала, як вони від’їжджають. Згодом Кларк питав сам себе, чому тоді йому не здалося дивним, що ця дівчинка вимагала особливого запрошення. Зрештою він повернув коня, пустив його легким галопом назад, нахилився і схопив її руку.

— Ти поїдеш зі мною, місі. — сказав він.

І за мить вона вже була за ним у сідлі, міцно обіймаючи його стан. Тоді він ще не зрозумів своїх почуттів, окрім того, що весь тягар відповідальності за його підлеглих раптово спав з нього. Він відчував, наскільки міцно за нього трималися її теплі руки. На його плечі була її щока, а згодом крізь мундир просякнулись і її сльози.

Таким чином надвечір усе ще теплого листопада вони вирушили в путь, білі і чорні, слідом за колоною осяєної сонцем куряви, що плинула в південно-східному напрямку неба Джорджії.

II

Спочатку хлопець на ім’я Віл не хотів нічого їсти. Коли його привели, він був худий, як тріска. Обличчя було кістляве, як череп. Стоїть, тримаючись за прути решітки дверей, дивиться в коридор, а бачиш лише пару його очей. Арлі, який сидів у камері навпроти, сказав:

— Тобі треба поїсти, хлопче. Вони хочуть убити тебе, але це не означає, що ти мусиш це зробити замість них.

Арлі балакав без упину, вважаючи, що це допомагає підтримати тонус.

— Припустімо, що так сталося — нас помилували, — сказав він. — Ти ж будеш занадто слабкий, щоби вийти за двері. А щодо мене, то я їстиму їхню червиву свинину з квасолею, після чого подякую наглядачеві — сержанту Баумґартнеру в кінці коридора — за чудову шамотину, хоча він, глухий, як тетеря. А в чому тебе звинуватили, молодче? Скажи-но, в чому?

— В дезертирстві, — прошепотів хлопець. — Дуже треба було додому.

— Ха! Не знав я, що за це тепер кара на горло. Авжеж, багато хлопців дають дьору з цієї війни, тому наше керівництво вирішило настрахати бажаючих. А от мене застукали, коли я задрімав, вартуючи. Проте могло бути й гірше. Он як з Джоном, ґвалтівником, який сидів тут до минулого тижня. Його заслужено повісили, бо він порушив статтю цивільного права. А нас із тобою, як людей військових, що так чи інакше порушили бойові статути, нас чекає тільки розстрільна команда.

Хлопець не усміхнувся, а лише пішов до своєї койки і ліг, поклавши руки за голову.

— Та ти не переймайся, — продовжував Арлі. — Генерал Худ любить, щоб усе було як годиться: одна рота марширує попереду, друга позаду, всі в парадній формі, майорять прапори, торохтять барабани, а того, кого розстрілюють, саджають на край його труни, щоб він в акурат туди ліг, коли розстрільники натиснуть на курки. Але оскільки чи не всіх до останнього, хто умів стріляти, відправили на редути обороняти Атланту, то для того, щоб організувати пристойну екзекуцію, у Мілледжвілі попросту не вистачить служивих. Щоправда, є кадетики у військовому училищі на цій самій вулиці, проте наші мудрі проводирі зметикували, що для дітей це — негодяща робота. А як ти ставишся до релігії, молодче?

— Мені вона була ні до чого.