Розділ «Марш до моря»

Вони стояли, дивлячись на будинок у вогні.

— Ви знаєте, полковнику, — сказав Шерман, — мене було сюди призначено, здається двадцять років тому, і я закохався в дівчину, яка жила у цьому самому будинку. Звісно, з цього нічого не вийшло, але її губи були найніжнішими з тих, що я будь-коли цілував.

За мить Шерман рушив туди, звідки прийшов, склавши за звичаєм руки за спиною.

Тік провів його поглядом.

Після того, як генерал повернув за ріг вулиці, полковник Тік витягнув із кишені мундира фляжку і зробив великий ковток. Жар від палаючого будинка відчувався на його обличчі як літнє сонце. То було приємне відчуття.

Йому видалося актом справедливості те, що сталося з цим штатом, який призвів Південь до війни. Цього ж таки дня він бачив гурт полонених солдатів Союзу, яких тримали у місцевій психлікарні серед сотень психічних хворих. Побачивши, до якого стану їх там довели, він жахнувся. Брудні, смердючі, з облупленою шкірою, очі запали, вони насилу шкандибали, а намагалися демонструвати солдатський стройовий крок. Їхнє худюще тіло наче просвічувалося наскрізь, це були напівживі істоти, і вигляд у них був відразливий. У столиці конфедерації з цими солдатами повелися не як із військовополоненими, а як із собаками в клітці. Коли генерал побачив цих бідолах, у нього потекли сльози, а тепер він, бач, згадує, як цілувався з південними красунями. А він же поклявся нажахати весь Південь своїми ділами, хіба ні? От його обіцянки і виконуються. Всі ці розгнуздані п’яні палії, ці ґвалтівники і мародери — та ось же й вони виходять із заможного будинку, виносять мішки, наповнені столовим сріблом, а разки перлового намиста і годинники з ланцюжками несуть у руках — хто вони є як не солдати, яким потрібна ніч свободи від цієї війни, нав’язаної їм південцями, війни, яка порушила плин їхнього життя та ще й загрожує відняти його у них? Ось вони зупинилися на мить і ну кидати у вікна смолоскипи. Один солдат озирнувся на Тіка, як він на те зреагує. І коли виявилося, що ніяк, хвацько віддав честь.

Якщо цей погром коїться для того, щоб задовольнити жадання помсти, думав Тік, значить армія діє вправно і може собою пишатися.

Що ж до майже всезагального пияцтва, то виникло воно тому, що розграбували винокурню на Рівер-стріт. Полковник з’ясував це, простеживши, звідки йдуть п’яні солдати з повними посудинами віскі. Отож він дійшов до цегляної будівлі з вантажними помостами, на яких лежали геть захмелілі солдати. Всередині були такі, що поводилися жвавіше. Повалили дівчину негритянку додолу та й ну її по черзі. Інша тікала, вилізла по драбині, її стягли, вона верещить і опирається. Тік долив віскі у свою фляжку і пішов собі далі.

У головному корпусі коледжу Південної Кароліни три полкові хірурги обладнували свої приймальні. Нехай би їх було і десять, та все одно не вистачило б. Дотримуватися порядку у вестибюлі було надзвичайно складно, адже туди набігло багато цивільних, вони штовхали одне одного і благали про допомогу. Це були місцеві білі, люди з опіками або ж із вивихами чи переломами. Кілька солдат Союзу було вбито і значно більше поранено під час вибуху. Шерман наказав викинути в річку склади з порохом і снарядами, що зберігалися в столиці штату. Проте щось пішло не так. Поранення були жахливі, і хірурги займалися ними цілий день.

Двоє санітарів у чині сержанта були нещодавно прислані до Ріда Сарторіуса з медичного департаменту, тож вони перебрали всі повноваження на себе, лишивши для Емілі Томпсон та Перл мити закривавлену підлогу, виймати і складати операційні рештки, прати рушники, перекладати бинти і шини, а також роздавати ліки. Емілі вирішила, що краще б Метті Джеймсон відала коморою, де вона б не бачила найгіршого.

Після того, як невідкладну допомогу було надано, цивільних пацієнтів направляли на огляд до Ріда Сарторіуса. Виявлені ним ушкодження не особливо його цікавили. У більшості випадків городяни перебували в стані шоку. Він прописував їм скляночку бренді чи настоянку опію у слабкому розчині. Його почала дратувати ця нескінченна процесія переляканих людей. Отож тепер Емілі та Перл належало закутати їх в армійські ковдри, давати ліки та вести їх нагору, де вони могли б відпочити на облаштованих у класних кімнатах ліжках.

Коли ввечері пожежа розлютувалася, до воріт почало сходитися все більше і більше людей. Спершу чорні і білі чекали на лікаря в окремих кімнатах. Та оскільки коледж був малий для притулку такої маси, опівночі і білі, і чорні сиділи й лежали поряд у коридорах.

Для невідкладної допомоги довелося використати й інші будівлі, а отже облаштували там потрібні приміщення. Стівен Волш побачив із вікна коридору, що загорілися два корпуси коледжу. На дахах виднілися фігури людей, які ковдрами намагалися загасити полум’я. Він бачив їхні силуети проти червоного неба. Що це в біса таке? Звісно, не те пекло, що примислили священики і черниці. Їхнє пекло втішає. Воно запевняє, що існує і рай. Це пекло, моє пекло без ніякої атрибуції до чогось іншого. Це — життя, яке нестерпне саме по собі.

Ліва рука Волша була забинтована. Йому здалося, що вона стала продовженням якогось кокона. Або ж, можливо, осиного гнізда. Права рука теж була забинтована, але тільки до пальців. Опіки були лише на долоні, хоча ця рука пекла так само, як і інша. У цих зав’язках він почувався незахищеним, а тому радо розірвав би їх своїми зубами. Хай там як, а зранку він звільниться від них і повернеться до своєї роти.

Там була така божевільня з тими зойками і голосінням, що він і не почув її слів, тієї сестри. Проте вже дуже і дуже гарна була вона, тому він нахилив голову і глянув спідлоба, аби створити враження, ніби він дивиться на її губи лише для того, щоб по них прочитати.

У цій гімнастичній залі, що її перетворили на залу очікування, пацієнтів було більше, ніж нош, а тому люди лежали на дерев’яній підлозі зі складеними ковдрами під голову замість подушок або ж сиділи, обпираючись на стіни.

Та вона була така ласкава, що провела Волша в окрему кімнату, ніби його випадок був особливий. А потім, узявши його за зап’ясток, потримала руки у відрі з холодною водою та помазала маззю. Вона дуже особисто поставилася до виконання своїх обов’язків. Кучері її світло-коричневого волосся облямовували обличчя, і якось одразу війна здалася чимось дуже далеким. Він був неймовірно вражений, дотепер вважаючи, що після шерманівського походу близькість між людьми стала неможлива.

— Як вас звати? — спитала вона.

— Стівен Волш.

Вона глянула на нього своїми світло-коричневими очима з відтінком зеленого. Він відчув, що своїм поглядом вона вивчала його душу.