Розділ «Марш до моря»

— Армія Сполучених Штатів не воює з жіночими монастирями, — відповів він і зробив крок, щоб провести сестру до дверей. Вона не поворухнулась. Роздратувавшись, Шерман швиденько написав дозвіл, який і ткнув їй у руки. Коли вона пішла, він знову відчув неспокій, як частенько в містах. Проте тепер це було особливе передчуття лиха. Якого ж? Щось свистіло у кімнаті. Він зрозумів, що то вітер, який продуває крізь старі недоладні вікна. Цей звук нагадував жіноче голосіння. Він втупився у прозорі завіси, які скручувались і розкручувались, наче танцюючі дервіші.

Стівен Волш уже бачив, як горять паки бавовни, складені для вивозу, вони закрили для проїзду цілий квартал. Його рота, ідучи сусідньою вулицею, одержала наказ допомогти місцевій пожежній команді тягти шланги та качати ручними помпами воду під керівництвом місцевого брандмайора.

За півгодини пожежа була під контролем, а незабаром від неї не лишилося й сліду, окрім хіба що почорнілих куп зіпсованого товару та спіралей диму, що розвіювалися вітром. «Вогонь помирає, наче жива істота», — подумалося Стівену. Палкий спалах і драматична смерть. Здавалося, дим каже — все скінчено, я захищався, тепер мені кінець.

Війська продовжили похід, маршируючи під оплески городян.

Та десь у глибині бавовняних скирт і досі тліла іскра: вогонь причаївся, чекаючи, поки прийде ніч і повіє вітер. Він вичікував свого часу, і коли настала слушна мить, спалахнув, вивергнувши у нічне небо і підкидаючи свої жмутки світла до вітру, який радо ніс їх далі.

Хто ж перший підніс сірника до тих паків бавовни? Волш вирішив, що найімовірніше то були південці, які відступали. Якщо їм не дісталася бавовна, то нехай не дістанеться і Шерману. Все було зав’язано на цій бавовні: вона потрібна була, щоб побудувати Південь, і тепер, завдячуючи дурості цих людей, вона ж використовується для того, щоб спалити його.

Бо Колумбія стала пеклом: цілі вулиці у вогні, будинок за будинком обвалювався з гуркотом, дерев’яні крокви спливали живицею і згорали з тріском, подібним до рушничних пострілів. Здавалося, що палає не тільки все на землі, а навіть і саме небо.

Волш, якого призначили охороняти ворота школи жіночого монастиря, зрозумів, що вогняний вал наближається. Палаючі жмутки бавовни вже осідали на деревах у саду. Отож тут скоро стане небезпечно. Він розчинив двері.

— Поспішайте, сестро, — гукнув він. Дівчата стояли навколішки в каплиці, молилися, перебираючи чотки. — Підводьтесь, підводьтесь, — підганяв їх Волш. — Треба забиратися звідси.

Ігуменю звали сестра Анна-Марія. Вона уважно подивилася на нього і після, як йому здалося, хвилини непотрібних роздумів, плеснула в долоні, і дівчата вишикувались у вестибюлі. Біля кожної на підлозі лежала сумка. Тож вона знала і була готова.

— Швидше! Швидше! — вигукнув Волш.

Якимось чином, попри жахливе ревіння палаючого міста, сестрин невимушений голос було добре чути: «Ми не будемо бігти, а йтимемо за цим добрим солдатом. Ми не будемо плакати. Йдучи, ми дивитимемося лише вниз. І нехай захистить нас Господь Бог». Таким чином Волш вивів їх з монастиря: по боках по черниці, а Анна-Марія йшла позаду. Дивна то була процесія — двадцять п’ятеро чи тридцятеро дітей у супроводі вчительок ішли мовчки й слухняно, немовби на звичайну шкільну екскурсію.

Волш був антиклерикал і рішучий скептик, та його лейтенанта це не обходило.

— Мені потрібно пару папістів, — сказав лейтенант, коли надійшов наказ. — Ти — Волш і ти — Бразіл, крок уперед!

Бразіл, веселий пришелепуватий хлопець зі зрізаним підборіддям та перманентним блиском в очах, був у захваті.

— Мене називали папістом з того часу, як я приєднався до цього чортового сто другого полку, тож хто, в ім’я нашого солодкого Ісуса, заслуговує на ніч у місті, якщо не Бобі Бразіл. — Тому, постоявши п’ять хвилин біля воріт, він побажав Волшу доброї ночі і щез.

Дівчата-школярки були на вечірній службі, але назовні через пориви вітру співи долинали лиш уривками. Стівену Волшу здалося, що вітер квапить темряву, бо ж світло згасало дуже швидко. Відчув, що запахло чимсь, чи не димом, і, глянувши, побачив у небі миттєвий червоний спалах.

— Оце буде ніченька, — сказав він сам до себе.

Але ніч настала така, що йому й не снилася. Ведучи вулицями своїх підзахисних, Волш усвідомив, що весь час тримає рушницю напоготові. Світ перетворився, все тепер стало чимось іншим: небо обернулося на мерехтливе бронзове склепіння, а хмари — на клуби густої чорної кіптяви. Він повернув за ріг, але вулиця була завалена палаючими колодами. До нього підійшла сестра.

— А ви самі знаєте, куди нас ведете? — запитала вона.