Розділ «Марш до моря»

— Мені наказали, в разі необхідності, треба йти до отих будівель на горі, — відповів Волш, вказуючи рукою.

— Ага, тобто в коледж Південної Кароліни, — сказала вона. — Тоді ми обійдемо завал цією дорогою.

Невдовзі вони звернули на чисту вулицю, і йшли спокійно аж до того часу, коли з якихось дверей на вулицю вивалилися двоє таких самих, як і Волш, солдатів із пляшками віскі. Побачивши процесію, вони зраділи і, хитаючись, пішли поряд, голосно обговорюючи імовірні принади вищих на зріст дівчат. Сердиті погляди сестри вони зневажили і, коли дівчата пришвидшили ходу, вони собі зробили те саме, а заразом реготали і натякали, що мають свої власні принади. Одягнені в ту саму уніформу, що й він, ці хлопці його не дуже стривожили. Йому було просто соромно, що вони ганьблять свій мундир. Та деякі дівчата заплакали, збилися докупи, намагаючись відступити далі від п’яних гультяїв. І тоді Волш, озирнувшись, побачив, що один із них розстебнув штани і виставив усе своє напоказ. І Волш скільки сили хвицнув його ногою в пах, а другого, який кинувся на нього, різонув по руці багнетом.

— Дякую, — сказала сестра, не дивлячись на Воліла. І коли дівчата вишикувалися в колони, вона стала серед них. — Будь ласка, ходімо далі.

Цієї миті Волш зрозумів, що не може зручно тримати свою рушницю.

Той факт, що в місті лютує страшна пожежа, генерал Шерман усвідомив зненацька. Напівроздягнений, він помчав зі свого штабу, який містився в особняку в передмісті, і за кілька хвилин у кварталах його знайшов ад’ютант, полковник Тік. Шерман приєднався до пожежників і тепер не віддавав накази, а, як і простий солдат, виконував їх.

— Сер, це негоже для командувача армією, — вигукнув Тік, торкнувши Шермана за плече. Той важко дихав, і на його вкритому кіптявою обличчі був здивований вираз. Видно було: він тільки щойно впізнав Тіка. Потому кивнув і дозволив відвести себе подалі від пожежі. Шерманові принесли фляжку, з неї він вилив воду собі на голову. Мозес Браун подав йому рушник. Він витер обличчя, кинув рушник додолу, все ще без капелюха та в самій сорочці, і запитав:

— Тіку, можете сказати мені, що це в біса відбувається? — і після цього пішов, а Тік — за ним.

Та навіть іти було небезпечно. Палаючі стіни падали просто на бруківку. Непізнавані, здавалося, нематеріальні клаптики бавовни горіли на льоту, в гарячому повітрі. А його солдати швендяють по місту п’яні. Деякі, стоячи перед охопленими полум’ям будинками, аплодують, деякі — тиняються, похитуючись, попідруки; для Шермана вони були, наче жива карикатура на солдатське братство. Усе це поєднувалося в огидній гармонії — пекло в місті та моральний розлад його армії. Ці ветерани, що воювали в стількох кампаніях, що пройшли з ним сотні миль, завзято і з честю билися і вкрили себе славою, долаючи кожну мислиму перешкоду, створену чи то природою, чи то ворогами — тепер вони не солдати, вони демони, які регочуть, дивлячись на те, як цілі родини, приголомшені, стоять на вулиці і споглядають свої будинки, що згорають до цурки.

У парку під палаючими деревами Шерман побачив видовище, схоже на фантастичне свято. Солдати з негритянками танцювали під музику полкового оркестру, чи принаймні тих його оркестрантів, які були ще в змозі грати на своїх інструментах. Якийсь старий негр забрався в раковину концертної естради і диригував оркестром із захватом. Генералу відібрало мову. Він усвідомив, що вдягнений зовсім не по формі, і надумався тільки обтруситися, заправити свою сорочку в штани і випростати плечі.

Звернувши на сусідню вулицю, він зрадів, побачивши, як солдати намагаються загасити пожежу, але повернувши за ріг, помітив військових, які своїми багнетами штрикали шланги та проганяли пожежників. І вони не були п’яні, ці солдати.

Шермана ніхто не впізнав, та він і не втручався, вочевидь розуміючи, що за цього стану безладу його владні повноваження можуть не подіяти. Він глянув на Тіка, який кивнув, розуміючи, як і всі офіцери, що коли на ранг не зважають, він і не має сили.

— А де майор Моррісон? — запитав Шерман, озираючись навколо.

— Сер, ви ж пам’ятаєте, його було вбито в Айкені.

— A-а, так, звісно.

Тік, на зріст шість з половиною футів, був куди вищий за Шермана і, схиляючись над ним, виглядав, наче батько над дитиною. Він двічі відкинув пропозицію командувати бригадою і підвищення в чині обіцяного разом із нею, бо ж відчував особисту відповідальність захистити Шермана і забезпечити його славу. Таке опікунство він узяв на себе ще починаючи з часів, коли Шерман перебував у стані нерішучості і навіть страждав від приступів істерії після Булл Рану[15]. Він бачив його чи не в найгіршому стані — коли він валявся, скрутившися долі, у своєму наметі, гриз кісточки пальців і жалібно скиглив. Генерал просив звільнити його від командування і дати йому час на відпочинок та поновлення сил на його батьківщині в Огайо.

Тік був мовчазний хлопець із Заходу, і якщо Шерману було байдуже до одягу, то Тік, навпаки, начебто для балансу, був завзятим чепуруном. Під час походу на Тікові були кавалерійські рукавички і чоботи, формений капелюх і шабля. Він щодня доглядав свої довгі висячі вуса, будучи чоловіком, який вірив, що його пиха є його ж таки силою. Направду, захоплюючись шермановими грандіозними стратегічними задумами і блискучою тактикою, він таємно глузував з його темпераменту. Тік відчував щось жіноче в генеральському мінливому настрої. Ти ніколи не знаєш, що чекати від його его, яке могло пишатися собою або й скавучати, наче побита собака, відповідно до його внутрішнього настрою. Та разом з тим Тік був упевнений у тому, що Вільям Текумсе Шерман є своєрідним генієм. Будучи постійно поруч, Тік заряджався від нього енергією. Однак як професіонал, як солдат, що побачив багато чого і нічим уже не дивується, він відчував деяку перевагу над Шерманом. Хоча б оце зараз — генерал бурмоче: «Господи Ісусе, у цій війні ми тільки самі себе поборюємо». Тіку навіть стало соромно за генерала.

Вони стояли перед камінним особняком, якому, здавалося, було байдуже до того, що його вікна світяться жовтим світлом, а з димарів бухає полум’я.

— Що ж, — озвався Шерман, — доведеться викликати з бівуаку бригаду Слокума, нехай бере місто під свій контроль. А то ці п’яні гультяї... — і він махнув рукою кудись убік. — Доведеться їх покарати. Я довідаюся, з яких вони полків і хто їхні командири.

Чи був це наказ, чи лишень думки вголос? Тік не міг сказати напевне.