Розділ «Марш до моря»

— Авжеж це добра справа, — підтвердив Арлі. — Полегшення.

— Робити cartre de visite найвигідніше. Але прибуток для мене тут не важливий. Я — фотограф, ліцензований армією Сполучених Штатів, — пояснив Калп. — Як ви гадаєте, для чого? Тому, що уряд усвідомлює: вперше в історії війна буде зафіксована для нащадків. Я увічнюю цей жахливий конфлікт у картинах, сер. Ось для чого я тут. Це мій вклад. Я зображаю переможний похід генерала Шермана для наступних поколінь.

— Якщо для вас так неважливі гроші, чому б не заплатити мені, якщо вам так потрібне фото зі мною?

Калп засміявся, показуючи ряд пощерблених зубів.

— Ну, такої вимоги я ще ніколи не чув!

— Принаймні вам не доведеться платити йому, — докинув Арлі, вказуючи на канапу.

— Вам пощастило, що я виявив бажання зробити ваше фото без винагороди. До того ж я згоден дати вам копію. Але за умови, що права на фото належатимуть мені. Тепер, прошу, поки тримається світло, сядьте як раніше та обійміть мертвого чоловіка.

Арлі витягнув із-під поли мундира заряджений пістолет, який знайшов в екіпажі фотографа. Він простягнув його, ніби для того, аби відчути вагу, і наставив дуло на Джошуа Калпа.

— Мені до вподоби інша фотокартка, — заявив він.

VIII

Шерман сів на колоду, чекаючи, коли солдати з п’ятнадцятого корпусу Говарда прокладуть понтонний міст через річку Броуд. Ранок був ясний, холодний, і подував свіжий вітер. Менше ніж за милю на північ виднілася його мета — Колумбія, столиця зрадників сепаратистів, що розкинулась на рівнинах, наче кекс із родзинками, наче жінка, готова віддатися. О Боже, він пам’ятає Колумбію, де ще молодим офіцером входжав до багатьох домів. А деякі леді були просто чарівні. І зокрема одна з них, на багато років молодша, тоді майже дитина, гнучка тростинка, від погляду якої в нього тремтіли коліна. Чи й досі вона живе там? Елен — так її звали, так само, як і мою найдорожчу половину, шановну місіс Шерман. Елен Тейлор. Тепер уже заміжня жінка, можливо, вдова і більше не тростинка, а натомість зі зграєю діточок, які смикають її за спідницю.

А онде будинок законодавчих зборів штату, ще не зовсім добудована, гарна класична споруда в граніті. Дуже доречна для громади, яка була такої високої думки про себе. І такої впевненості в своїй силі, що збиралася вести війну десь далеко на Півночі. Розкочегарили цю заворуху, а тепер вони святі та божі. А збоку руїни залізничної станції, від якої і досі чадить. На вулицях метушаться люди, вони чудово розуміють, що могутня армія синіх уже тут, на Півдні. У місті сум’яття.

Налаштувавши бінокль, він побачив, що кіннота конфедератів рушила з міста північною дорогою. На товарній станції натовп негрів тягав з вагонів мішки із зерном і ще з якимись продуктами, Бог знає, з якими, але вони згодилися б і для армії. Покликавши свого ад’ютанта, він наказав, щоб батарея Говардових двадцятифунтових гармат кинула туди кілька ядер, аби розігнати мародерів.

— І на додачу ще кілька он туди, — сказав він, поглядаючи на будинок законодавчих зборів, де майорів конфедеративний прапор.

За годину він уже разом зі своїм штабом їхав попереду війська дорогою до міста. Піднявся вітер, і коні полохались, уповільнюючи ходу і нюхаючи повітря. І потім, раптово для себе, він опинився на базарній площі міста. Із натовпу вийшов літній мер, який привітав його і запевнив, що з боку громадян Колумбії не буде жодних актів спротиву. Шерман, бачачи тихий натовп глядачів, вирішив і собі сказати кілька слів.

— З нашого боку, містере мер, — почав він, озираючи поглядом натовп, — дозвольте запевнити вас, що ми не маємо наміру завдати шкоди вашим громадянам чи їхньому майну. Ми затримаємося тут лише для того, аби позбавити вас від тих матеріалів та обладнання, які вам більше не знадобляться.

Тієї ж миті Шерман відчув запах диму і, випроставшися на стременах, за головами людей нижче по вулиці, де були комерційні склади, він побачив, що горять паки бавовни. Один із його генералів швидко віддав накази, і загасити полум’я було відправлено роту солдат. У такому неочікуваному і зворушливому контакті вони невдовзі пліч-о-пліч працювали із пожежною командою міста.

Згодом, коли Шерман знайшов собі до вподоби будинок за кілька кварталів від законодавчих зборів і облаштував там штаб, він віддав розпорядження про зруйнування арсеналу та інших воєнних об’єктів, а також залізниці, промислових підприємств та громадських будівель для установ не муніципального, а конфедеративного підпорядкування. І вже по тому підготувався до неминучої зустрічі з петиціонерами. Та перший же відвідувач, черниця у довгій чорній сутані, примусила його зайняти невластиву йому оборонну позицію. Це була сестра Анна-Марія, ігуменія монастирської школи для дівчат, і вона вимагала від нього охоронну грамоту.

— У цьому немає потреби, — відказав він. — З вами все буде гаразд.

— Якщо так і буде, — наполягала ігуменя, — то у вас немає підстав не підтвердити це на папері.