Розділ «Марш до моря»

— Не рухайтесь! — пролунав заглушений крик, та Арлі підвівся, отож Вілове тіло впало на канапу.

Джосая Калп випростав голову з-під чорної запони і підніс у розпачі руки.

— Я знайшов був! Я знайшов був! Навіщо ж ви поворухнулися? Сядьте туди, де сиділи, будь ласка, я шукав саме цей образ.

— Як ви знали, що це саме той образ, який ви шукали, якщо оце тільки-но його побачили? — поцікавився Арлі.

— Ви знаходите його лише, коли бачите. Він раз — і з’явився. Він до вас промовляє. Будь ласка, — попросив він, вказуючи на канапу.

Це був огрядний чоловік у цивільному костюмі, камізельці та пальті, розстібнутому на животі. Він був такий знервований через втрачений кадр, що лише тепер помітив дивну позу Віла, — він лежить, а ноги стоять на землі.

— Що це з вашим товаришем?

— Та вже нічого, бо він мертвий.

— Він мертвий? Ти чуєш, Кальвіне? Он той — мертвий. Так, я бачу плями на його мундирі. Звісно. Та це навіть і краще. Сядьте туди, до свого мертвого товариша, сер, та обійміть його, як тоді, і подивіться у фотоапарат. Світло цього ранку не таке гарне, як би мені хотілося, та якщо ви застигнете на кілька секунд, я зроблю вас відомим.

— Думаю, що ви не могли б собі дозволити тримати чорношкірого, мула, а ще й такий екіпаж, якби ваш товар не користувався попитом, — сказав Арлі, виходячи на вулицю.

— От на тобі, що це ви робите! — вигукнув Джошуа Калп, бо Арлі тим часом зазирнув у фургон. В середині він скидався на армійський санітарний фургон із його скриньками та коробками припасів. З мотузки, натягнутої упоперек, звисало кухонне начиння. Та тут і харчами пахне! Він піднявся сходинками, відкинув брезент і побачив купу солодкої картоплі, мішки цукру і кави та обскубану курку.

— Забирайтеся звідти, сер!

Речей тут було чимало. Він виявив складений намет, кайло та лопату, а ще й стос мундирів синіх і сірих. Також він знайшов скручені завіси із фоном. Він розкрутив одну з них — на ній був намальований ставок із качками та деревами, які не існують у природі.

Та особливо зацікавила Арлі фотографія — вона стояла перша з багатьох інших, що стояли у скриньці. Вона була наклеєна на чорну тканину й оправлена в срібну рамку. На ній були зображені північні офіцери, які позували перед штабним наметом. Він підніс її до світла. Напис був такий: «Генерал Шерман та його штаб, Джорджія 1864». Очевидно, Шерман — це той, хто сидить і дивиться прямо в об’єктив.

— Так, Господи, — прошепотів Арлі. — Тепер я розшолопав.

Він поставив фотокартку на місце, потім ще з хвилину порпався, поклавши в кожну свою кишеню по солодкій картоплині, і нарешті стрибнув на землю. Його підбадьорила схвальна посмішка Кальвіна, молодого чорношкірого.

— Ти ж звільнений раб, Кальвіне? Бачу, у тебе вже і гарний костюм, і капелюх.

— Так, сер. Навчаюся у містера Калпа фоторемесла.

— Мабуть, він непогано заробляє. Багато ж генералів замовляють у нього свої фото.

— Не лише офіцери, — завважив Калп. — Я фотографую і рядових. Кожен із них бажає мати свою фотокартку. Це полегшує біль розлуки для родин і для коханих, коли вони мають портрет своїх солдат.