Розділ «Марш до моря»

Стовпи диму, які виросли над залізничними коліями в лінію, віддаляючись, робилися все менше і менше, наче клуби диму паротяга, що помчав ген-ген... По той бік від залізниці було відкрите поле площею ярдів двісті, далі ліс із дубків та сосонок. За спиною — пагориста фермерська нива із кукурудзинням, що висохло під зимовим сонцем. Моррісон знав, що по обидва боки були розставлені пікети на випадок появи інсургентів.

Виїжджаючи зранку, він радів, що ясно світить сонце, проте тепер йому здавалося, що воно дивиться на нього; палаючи гнівом. Перед штабним наметом він знайшов складаний стілець і, тримаючи повід, насилу сів. Він не розумів, що з ним діється, та почувався жахливо. Розстібнув мундир, який видався йому затісним. Він чув: поблизу щось наче рипить, потім зрозумів, що чує власне рипуче дихання. У лихоманці він задрімав і те, що він бачив і чув у таборі, перетворилося в кімнату, в якій він жив у дитинстві, й у голоси його батьків. Моррісон прокинувся і майже зразу знову заплющив очі. Це повторювалося знову і знову. Він прокидався, здригнувшися, й оглядав усе навколо, бачачи як його кінь щипає траву, чорношкірі денщики офіцерів роблять своє діло — все усвідомлював, і раптом за якусь мить його знову полонили хворобливі фантазії: люди гримали на нього незнайомою мовою, коні з рогами однорога ставали дибки, а ще той огидний скрекіт лісопилки, що був його власним диханням. «Я цілком усвідомлюю, що відбувається, — сказав він сам собі. — Я — хворий і мене лихоманить». Водночас він не міг примусити себе прокинутися.

ТИ ПІДЕШ З НАМИ! Ці слова неодноразово лунали в голові Моррісона як наказ. Ти підеш з нами! — Хто це сказав? Він відчував, що скаче в тісному строю колони вершників, його ноги в стременах труться об боки сусідніх коней. Моррісон не міг ясно бачити — ранкове сонце осліпило його. Та попри це він витяг свою офіцерську шаблю, яку тримав біля ноги, а в лівій руці — двічі обмотаний повід. Він не був природним вершником, згинаючись над лукою сідла. Дорога була мокра, і бризки грязюки летіли йому в обличчя, приростаючи наче п’явки. Проте потім незрозуміло чому земля стала сухою і пилюка від вершників попереду стала хмарою куряви. І в його роті вже повно пилюки, а він дихає ротом і спльовує, хрипить і куштує на смак пісок. Зате від куряви сонячне світло потьмяніло, і попереду видніються дахи якогось міста.

А потім вони скачуть вулицею і несподівано їхня стрімка атака перепиняється, в їхніх рядах безлад: коні стають дибки, кіннотники кричать, а далі й вершники, і коні навколо нього падають на землю. Моррісон не може ні їхати вперед, ні повернути. У його вухах звучить настирний крик інсургентів. У цьому синьо-сірому кубарі чоловіки стягують один одного з сідла. Із заплющеними очима Моррісон піднімає свою шаблю і рубає сам не знає кого. Він відчуває, що розітнув і м’які тканини і кістку. Чому ці люди не розуміють, що він хворий? Хтось хапає його за шию. Моррісон міцно тримається за повід і відчуває, що падає назад. Він пробує рубнути шаблею назад, але вона вислизає йому з рук. Очі його розплющилися, він бачить коня, який вимахує копитами. А по тому і його морду, жах у круглих очах, з відкритої пащеки лунає пронизливе іржання. Перед тим як упасти додолу, Моррісон бачить спалах сонця. Він відчуває, як ламається кістка його ноги, і вмить, задихаючись від болю, чує, як його хребет тріщить під вагою волаючої коняки, і робить останній подих.

VII

Вони переїхали міст, і тут уже село. Арлі скочив з фургона, витягнув Віла за руки до краю, потім присів і повільно підвівся, перекинувши тіло хлопця через плече.

Кіптява зі спалених будинків та клунь простяглася над дорогою, наче примара.

— Хай йому біс, Вілі, — промовив Арлі, — ти б не захотів дихати цим повітрям, у ньому тут лише дим та попіл. Від нього тільки горлянку дере.

Арлі відступив на край дороги, даючи фургону проїхати.

Цього холодного ранку все, що лишилося від міста, потопало в білій імлі. Жінки, деякі із дітьми на руках, мовчки спостерігали, як проїжджали фургони. І бачили вони тільки колеса, які знай собі скрипіли одноманітно, та млявий поступ армії, що рухалася слідом за своїм бойовим авангардом. Обоз — це ніби хвіст параду, коли оркестр давно вже пройшов. Музикою тепер було мукання худоби, яку армійські гуртоправи переганяли через міст і місто.

Арлі крутився на одному місці, аж поки крізь імлу вже можна було розгледіти все навколо. Це був східний край міста, за кількома зруйнованими будинками дорога йшла вгору. Власне, вона піднімалася на невисокий пагорб з десятками кам’яних надгробків, які стояли і криво й косо, тільки не вертикально.

— На цвинтарі немає чого спалювати, правда ж, Віле? — сказав Арлі. — Найгірше, що тут можна зробити, це перекинути кілька надгробків.

Байдужий до поглядів перехожих, він вирушив зі своїм тягарем. Арлі був одягнений у ненависну для них уніформу, та всі вони були надто приголомшені, аби щось вдіяти, а тому лише витріщалися. Деякі навіть не робили і цього, а піднімали очі лише тоді, коли він проходив повз них, після чого знову поринали в думки, розгрібаючи те, що лишилося від їхніх домівок.

Віл за життя був доволі худорлявий, але нести на спині мерця — то зовсім інша справа. І від нього вже починало тхнути. Арлі не знав, як його поховати. Він не мав лопати і був утомлений і голодніший, ніж будь-коли. До того ж він не міг далеко відстати від армії. Проте якщо він не поховає Віла, то хто ж тоді?

Сповнений скорботи, Арлі намагався в душі виправдати свою необачність.

— Я не заперечую, що забрав тебе з того шпиталю у Саванні, де лікар міг би врятувати тебе від смерті, припинивши кровотечу, — сказав він мертвому хлопцеві, що лежав на його плечі. — Та ми знову могли б опинитися в двох камерах і чекали б тільки того, що привезуть труни перед тим, як вони розстріляли б нас за шпигунство чи ще за якимсь ідіотським звинуваченням.

Спустошений будинок із перекошеним ґанком привернув його увагу головним чином через виставлену у двір канапу. Арлі штовхнув ногою чавунну хвіртку, насилу додибав до канапи й опустив на неї мертве тіло. Потім посадив його і, відсапуючися, сів поруч. У кишені на грудях він знайшов недокурок сигари і припалив його.

— Я прийняв зважене воєнне рішення, Віле, — сказав він уголос. — Та чи можемо ми знати напевне, хто підказує нам рішення, Господь, чи якась інша сила. Проте в кожному разі ми його знаряддя, живі чи мертві, і гадаю, що твій дух на небесах, який тепер сидить поряд із ним, чує мене і краще за мене знає, що з того вийде.

Наче на відповідь мертве тіло впало у бік Арлі, і голова притулилася до його шиї. Зітхаючи, Арлі пригорнув до себе мертвяка. Обидва так і сиділи у тиші нерухомого повітря, просякнутого кіптявою під почорнілими деревами. Ні живий, ні мертвий не виявляли бажання поворухнутися. Не те, щоб Арлі задрімав, просто очі його посоловіли, а сигара вислизнула з пальців і впала у траву. В такому напівсонному стані він бачив, як під’їхав фургон, запряжений єдиним мулом. Чоловік у коричневому пальті та дербі[14] разом із Нігером, його помічником, облаштувався прямо там, біля хвіртки, аби фотографувати. Вони витягнули з воза дерев’яний штатив і розставили його. Потім притягли коробку фотокамери і прикріпили її до штатива. І вже по тому, доки чоловік у дербі підбирав лінзу, прикручував її до передньої сторони коробки, наводив різкість і дивився в небо, потім знову наводив різкість і знову дивився в небо, нігер ганяв туди-сюди, приносячи з воза скрині із купою металічних пластинок. Ти ба, це вони готуються робити фотографії! Арлі прокинувся, одначе не поворухнувся і не розплющив очі ширше, ніж йому було потрібно, аби стежити за всім, що відбувалося. На фургоні був тент із чорного брезенту, встановлений на рамі, а ззаду — сходинки. Збоку був напис «Джошуа Калп, фотограф Сполучених Штатів». Маленькими літерами було дописано «Carte de Visites. Стереографи».

Арлі зачекав, доки цей Джошуа Калп накрив голову чорною тканиною за фотоапаратом, і помахав рукою.