Розділ «Марш до моря»

Вскочивши якось під вечір у селище Алендейл, він відчув напрочуд смачний запах і помахом руки зупинив свій ескадрон. Пахощі смаженого м’яса линули з будинку, що стояв поодаль від вулиці, у гайку під дубами. Дім був порожній, але у надвірній кухні куховарив мулат у кухарському ковпаку, — готував вечерю для кількох негрів. Сидячи за столом, негри наполохано скочили, як тільки-но він зайшов.

— Що це? — спитався Кілпатрік, вдивляючись у великий казан, а там на маленькому вогні тушилося рагу, де розімліле м’ясо відпало від кісток, тушилося з кухонними травами та ріпою, зубочками часнику, а також з такими витонченими спеціями, що він відразу згадав радощі цивільного життя, які зневажив, ставиш зі зброєю в руках на захист своєї країни.

— Le lapin[10], — повідомив шеф-кухар, французький креол, який назвався Жан-П’єром.

— Чорт забирай! — вигукнув Кілпатрік, відсьорбуючи з черпака юшки. — Ви всі, — звернувся він до переляканих негрів, ви всі — вільні. А ти, — сказав він шефу, — підніми праву руку. Добре, — і таким чином він офіційно зарахував на службу спантеличеного Жан-П’єра, призначивши його начальником кухні в чині сержанта. — З усіма відповідними правами та привілеями, — додав Кілпатрік. — А тепер я скуштую тарілочку твоєї страви, П’єре, і ми рушимо далі.

Власники садиби втекли, і Кілпатрік експропріював з їхньої стайні симпатичне ландо[11] та пару гнідих коней у комплекті.

У кожному місті Кілпатрік щоранку брав із собою нову чорношкіру жіночку, яка вночі розділяла з ним ложе. Квартируватися він полюбляв у найкращому будинку міста, в найкращій спальні з найм’якішим матрасом і подушками, а ще з найтеплішими ковдрами, частину яких він забирав із собою. До його супроводу належав і його племінник Бастер, нестерпний десятирічний білявий хлопчак, якого ненавиділи штабні офіцери. З усіма навколишніми він поводився зверхньо, а Кілпатріка це тільки розважало. Він душі не чув у хлопцеві, і за будь-якої вільної хвилини давав йому уроки читання.

Дійшовши до річки Літл Салкехатчі біля Моррісового броду, що за дві милі від Барнвела, колона Кілпатріка наткнулася на загін кінних південців, було їх чоловік триста. Кілпатрік виставив батарею легких гармат. Під прикриттям їхнього вогню його кінна піхота перейшла болотисте річище, стріляючи зі своїх нових магазинних гвинтівок. Сепаратистський загін утримував лінію оборони, доки його обійшли з флангів, після чого вони щезли у лісі.

Коли федеральна кіннота наблизилася до Барнвелла, виявилося, що він незахищений. Там залишилися тільки жінки і діти, тому люб’язніші офіцери порадили їм якомога швидше покинути місто. Солдати розгулялися. Страшенно голодні, вони обшукували будинки, ламаючи паркани, грабуючи все, що могли знайти. Залазили в комори, сідали в кухнях і вимагали вечері у чорношкірих, частина з яких радо прислужувала, а інша просто корилася зо страху. За свій штаб Кілпатрік обрав єдиний готель Барнвелла. Склавши руки за згорбленою спиною, він задивлявся із вікна на клуби диму, що почали збиратися над містом.

— Дивись-но, що тут відбувається, Бастере, — звернувся він до племінника. — Не так багато хлопців взагалі коли-небудь побачать подібне видовище — це ж краще, ніж четверте липня[12].

Зрозуміло, що незабаром над містом, наче вулканічні вибухи серед чорного диму, спалахнуло полум’я. Як тільки-но почало смеркатися, язички вогню здійнялися до неба. Бастера так захопило це дійство, що поки його дядько насолоджувався видовищем, він виліз на стілець, вийняв свічку зі свічника і ну палити завіси. Один із офіцерів охнув і наступної хвилини весь штаб Кілпатріка лаявся, намагаючись загасити полум’я, а генерал реготав собі.

— Ще не час, Бастерчику, — сказав він. — Спершу треба відсвяткувати.

Поки навколо них палало місто, Кілпатрік звелів привести в готель музик і танцівниць негритянок, почастував офіцерів свого штабу обідом, який приготував Жан-П’єр. Обід тривав аж до ночі. Бастера відправили спати, але серед ночі він прокинувся від жіночого вереску. Все, що він бачив у заграві пожеж, які освітлювали кімнату через вікно, це рухи вгору-вниз заду його дядька Кіла на сусідньому ліжку. Дядько кректав, шпори його чобіт дзеленчали, ліжко скрипіло, і жінка, хоч хто вона була, вищала. Все це разом нагадувало скачку і вершника на коняці галопом, і Бастер тепер уже цілком прокинувшись, зрозумів, що це була та сама «коли жінок роздягають» частина вечірки, яка завжди відбувалася по тому, як його вкладали спати. Та ніколи раніше він не спостерігав за цим так зблизька.

Невдовзі скачка припинилася, і настала тиша. Дядько Кіл скочив з ліжка і натягнув штани за допомогою підтяжок. Побачивши, що хлопець прокинувся, він усміхнувся, виблискуючи зубами у мерехтливому світлі.

— Це, Бастере, ніщо інше, як твій дядько показував тобі, що означає бути чоловіком. І як тільки-но твій перчик виростить трохи волосся, твій дядько навчить тебе, як усе це робиться.

На світанку Кілпатрік вийшов із готелю поглянути на спустошене місто. Вулиці зрівняли з землею. Колишній Барнвелл нагадували хіба що задимлені купи колод, а також голі димарі. Його кіннотники, хоч і добряче виснажені, повільним клусом проїхали повз нього, а командири загонів віддали йому честь, доки він напіводягнений стояв на ґанку готелю. Кілпатрік позіхнув. Він покликав свого ад’ютанта і, використовуючи його спину як стіл, написав коротенького листа Шерману, який на відстані меншій, ніж півдня переходу, прямував із правим флангом генерала Говарда на схід.

— Я перейменував Барнвелл у Попілвел, — написав Кілпатрік і відіслав листа кур’єром.

На відміну від більшості Шерманових офіцерів та солдатів, Кілпатрік не відчував особливої ворожості до штату Південна Кароліна. Йому було байдуже, де він воює, скрізь діяв жорстоко і безкарно. Кілпатрік був нерозсудливим тактиком і з початку війни заслужив репутацію дурня: втрати у нього були куди вищі, ніж у інших генералів. Позаочі його називали «убивцею кавалерії»[13]. Він був карликуватий, майже потворний офіцер із харизматичною зухвалістю класичного вояка. Чоловіки йшли за ним чи не мимохіть, жінки вважали його невідпорним. Був би він на кілька дюймів нижчий, то вважався б коротуном, зважаючи на його широчезний стан та сутулу спину. У того, хто бачив його верхи, створювалося враження, що голова у нього важча за тіло і він от-от випаде із сідла. Навіть у поході він був одягнений як денді, можливо, для того, аби відвернути увагу від своєї недоладної фігури та грубих рис обличчя, які свідчили про його забійкувату вдачу. В погляді його широко посаджених очей марно було знайти бодай проблиск розумової діяльності чи чулості, його ніс, гачкуватий і м’ясистий, звисав над широким ротом ласолюба. Картину довершували ріденькі руді бакенбарди, які зникали під широким капелюхом, хвацько насадженим набакир.

Він був далекий від того типу офіцера, що його міг би поважати майор Моррісон, який прибув того дня у табір із запрошенням від генерала Шермана. Не церемонячись, Кілпатрік вихопив листа із рук Моррісона і невдовзі разом зі своєю охороною, шести вершниками помчав легким чвалом.

Зазвичай у подібних ситуаціях Моррісон очікував, що покличуть і його, та був надто втомлений, щоб іще ображатися. До того ж він почувався хворим. Бо ж коли він зліз із коня, щоб відрапортувати, у нього ледь не відмовили ноги. У будь-якому разі він знав, що накажуть Кілпатріку: Шерман разом із обома флангами піде на північ до Колумбії. А Кілпатрік демонстративно рушить на південь, у напрямку Августи, створюючи враження, що це авангард усієї армії.

Ескадрони Кілпатріка займали позиції уздовж дороги, що пролягала поряд із залізничними коліями на лінії Чарльстон — Августа. Скільки сягало Моррісонове око на полотні залізниці, наряди солдатів відривали рейки і клали їх у вогнища зі шпал. Моррісон подумав, що це процес, зворотний індустріальному. Коли рейки розжарювалися, їх виймали з вогню, вигинали і скручували. Цю роботу солдати вважали за відпочинок, і їхні голоси вперемішку зі сміхом сприймалися як весела дружня балачка. Чуючи їх, Моррісон став думати про свою недосконалість. Він бо ніколи ні з ким не товаришував. Навіть у Вест-Поінті він не міг стати членом якого-небудь гурту. Він завжди був аутсайдером, якого, імовірно, терпіли, але ніколи не приймали до купи. В ньому було щось таке, з чим він уже давно змирився, — замкненість, яка лишила його самотнім упродовж усього життя, а в найгірші моменти робила ще й дратівливим.