Розділ «Марш до моря»

— Виводь його.

Тепер уже погоничі з фургонів позаду прийшли дізнатися, в чому там біда. Арлі підняв запону:

— Віле, треба тебе перемістити. Ти можеш встати? Не тягніть його за руку, — сказав Арлі. — Бо вона у нього поранена.

Віл ледве міг стояти. Підтримував правою рукою свою поранену руку, яка, здавалося, вже не стікала кров’ю. Проте вся передня частина його мундира була просотана нею.

Кобилу розпрягли і поставили на краю мосту. Офіцер прив’язав свого коня до стовпа, стрибнув на понтон, приставив свого пістолета до вуха кобили і вистрілив. Її здорова нога зігнулася, вона перехилилася і впала у воду.

Арлі підставив своє плече під неушкоджену руку Біла і ось так потягнув його. Від нього пахло потом, він був весь мокрий.

Добряча дюжина візників розхитала санітарну карету і так само скинула в річку.

— От і все, — сказав офіцер, — рушаймо.

Арлі та Віл їхали тепер у інтендантському фургоні, набитому мішками з борошном.

— Це найзручніше, що можна вигадати для твоєї спини, — сказав Арлі, надаючи мішку форми подушки. Повітря сповнилося білуватою пилюкою.

— Де ми? Куди ми їдемо? — запитав Віл.

— Та ми знову з генералом Шерманом, — відгукнувся Арлі. — Ти ж знаєш.

— Щось темно, — промовив за хвилину Віл.

— Ну звісно, вже ніч.

— Мабуть, я помираю, — сказав Віл.

— Ось ти так завади, коли у тебе щось заболить.

— Та ні, вже нічого не болить, — відповів Віл. — Отож-то й воно.

Арлі чув, як він важко дихає.

— Я хочу пити.

— От біда, — сказав Арлі і поліз до передка, де у погонича випросив фляжку.