Розділ «Марш до моря»

IV

Вони були вже півтора дні на твердому ґрунті між річками Салкехатчі та Едісто. Операційна Ріда була однією з трьох, що облаштувалися у полі. Намети шпиталю могли прийняти сорок поранених, проте лікування потребувало близько вісімдесяти. Рід був єдиним хірургом, який робив резекцію в полі. Саме зараз він оперував пораненого із загноєнням переламаної довгої трубчастої кістки ноги. Вважалося, що зазвичай резекція призводить до пост-операційних ускладнень. Натомість ампутація є чистішою та успішнішою процедурою із вищим відсотком виживання. Солдат міг втратити кінцівку, проте зберігав життя. Рід розумів, що то був нонсенс — він бачив незліченну кількість поранених, що померли після ампутації у його колег. Тепер Емілі, виконуючи свою місію, побачила інших хірургів, асистентів хірургів і армійських санітарів, які зібралися навколо операційного столу просто неба. То було рано-вранці. Яскраво-блакитне небо, сонце, що проблискувало крізь верхівки дерев, і нарешті свіже й бадьоре повітря. Але попри все, картина була похмурою: чоловіки, лежачи на ношах, просять води, проклинають Господа та стогнуть від болю. Та лікарі полишили своїх пацієнтів, аби спостерігати роботу Ріда Сарторіуса.

Він зробив надріз ноги у двох місцях і вище та нижче інфікованої кістки зафіксував скорочувальні м’язи. А потім головні артерії закрив затисками. Протягнувши під кісткою голку з ниткою, він обвів її навколо і прикріпив до ланцюга ножівки. Дивовижним було те, з якою швидкістю і рішучістю він працював. Емілі спостерігала за його руками. Вони здалися їй створіннями із власним розумом. За хвилину Рід уже підняв пінцетом вражений сегмент кістки і показав глядачам. Під захоплене перешіптування поклав на місце м’які тканини і наклав шви. Ногу слабко перев’язали і помістили у жолобкову шину. Весь цей час Емілі тримала біля носа і рота пацієнта мішечок з хлороформом. Тепер він звелів прибрати його. Ріду поставили запитання, на які він спокійно відповів, хоча вона знала, що, на його думку, це марнування часу.

— Вони й досі практикують на ранах колодій, — сказав він їй одного дня, — що майже гарантує запалення. Я написав ряд статей, доводячи цілющу дію світла і повітря, але мене не слухають. А продовжують робити своє, бо так звикли.

Невдовзі він розпочав наступну процедуру, а інші хірурги повернулися до своєї роботи. Лише тоді Емілі зрозуміла, що на неї витріщалися не менше, ніж на операційний стіл. Здається, вона впіймала усмішку одного з лікарів? Чи то була глузлива посмішка? Зрештою все це так неприємно.

Тим часом прибула похоронна команда і з квартирмейстерського фургону винесли труни. Небіжчики лежали на межі поля у тіні дерев.

Перл міцно тримала за лікоть Метті Джеймсон, ведучи її уздовж рядів мертвих тіл. Там були хлопці з Півдня в обірваному сірому та північани у зношеному і скривавленому синьому. Метті розглядала кожного, незалежно від кольору уніформи. Вона їх урочисто вивчала. Насупившись, хитала головою. Деякі обличчя були настільки опухлі, понівечені й закривавлені, що їх неможливо було розпізнати. Інші були чисті, без позначок, проте із замороженим оскалом, начебто помираючи, вони намагалися когось вкусити. «І чому у них такий вигляд, — думала Метті. — Здається, що смерть перетворює нас у тварин. Хай там як, а мій Джон із заплющеними очима помер спокійно, заледве не втішений смертю. Рука складена на грудях, лишень ніс трохи подовжився».

Дійшовши до останнього тіла, Метті заплакала. Перл не зрозуміла, адже то був солдат армії Півночі.

— Та годі, мадам-дружино, — сказала вона. — Самі ж бачите, шо серед цих загиблих моїх братів нема. Тож чого ж ви оплакуєте цього хлопця, наче ви його рідна мама? Ви маєте дякувати Господу, шо ваші дітки і їхня маленька армія щодуху чкурнули подалі від генерала Шермана.

V

Кобила зупинилася просто посередині того бісового мосту. Арлі ляснув віжками її в спину.

— Давай! — заволав він. — Рухайся, чорт забирай! — вона не рухнулася. Арлі підвівся, аби краще розгледіти її у темряві. Ліве переднє копито було підняте, і вона не хотіла опустити його.

Обоз зупинився. Здійнявся галас. Спочатку лаялися ті, що вже на мосту, потім ті, що ще на березі, а потім і ті, що в лісі. Луна від криків пішла і в кипарисовому лісі, і раптом повітря над його головою заповнилося пронизливим виском кажанів. Якщо Арлі когось і ненавидів, то це були кажани.

— Геть, геть, — заволав він, широко розмахуючи руками і гупаючи по помосту.

Кіннота копотіла повз обоз по обидві сторони мосту. Зупинився офіцер.

— Що сталося, солдате?

Арлі став навколішки біля кобили.

— Схоже, що вона ногу зламала, сер.

— Що ти везеш? — спитав офіцер, вказуючи на карету.

— Одного пораненого.