Розділ «Марш до моря»

Метті пішла у спальню і стояла там, не знаючи, з чого почати. Вона відчула, що скімлить, хоча по тому якось одягнулась і похапцем зібрала з туалетного столика та ванної кімнати все, що могла, у дві валізи. Почувши постріли, вона глянула у заднє вікно й побачила, як один із мулів упав на коліна. Роско вів зі стайні іншого, а її старший хлопець Джон молодший, заряджає рушницю. Здавалося, лише за кілька хвилин, тільки-но сонце ледь торкнулося верховіття, повози уже чекали навпроти будинку. А де ж їм там сісти? Обидва повози були завалені валізами, кошиками з їжею та мішками з цукром і борошном. І тепер ранкова прохолода принесла зі стодоли дим, бо Джон підпалив там фураж, призначений скотині. Метті здалося, що це її життя, спалене на попіл, летить далеко в небеса.

Коли Джеймсони поїхали, Перл стояла на покритій гравієм доріжці, все ще тримаючи свою сумку. Хазяїн лише мигцем поглянув на неї перед тим, як хльоснути коней пугою. Роско, що правив другим повозом, проїхав повз неї, кинувши до її ніг щось загорнене у зав’язану на вузол хустинку. Вона не поворухнулась, щоб хустинку підняти, чекала, поки вони спокійно і мирно щезнуть. Перл відчувала ногами, що стелеться прохолода. А потім повітря застигло і потеплішало, і вже за мить земля, здавалося, вдихнула повітря, і ранкове сонце враз стало поливати плантацію своїми жаркими променями.

Лише тоді вона підняла те, що кинув Роско. І навіть помацавши тканину, одразу ж зрозуміла, що то було: ті самі дві золоті монети, які він колись у дитинстві показував їй. Все, що він зібрав за життя. «Вони справдешні, міс Порл. Ти покладеш їх між зубів, і ти зачуєш, що вони справдешні. Бачиш їхніх орлів? Коли маєш їх, то можеш полетіти, як ці орли, високо-високо над землею — ось що означають ці орли на монетах».

Перл забили дух гарячі сльози. Вона обійшла навколо великий дім, пройшла повз господарські приміщення і стодолу, що пихкала димом, і мертвих мулів, і приміщення для рабів, де вони співали і вели своє господарство, і далі пішла стежкою лісом, до місця, де Хазяїн колись дозволив їм улаштувати цвинтар.

Нині на вологій, розчищеній ділянці було шість могил, кожна з яких була позначена дерев’яною дощечкою з надряпаним на ній ім’ям. Старіші могильні горбики, як от її матері, поросли мохом. Перл присіла навпочіпки і прочитала вголос ім’я: «Ненсі Вілкінс».

— Мамо, — сказала вона. — Я вже вільна. Ти казала мені: «Моя любенька Порл, ти будеш вільна». Отож вони пішли, і я вільна. Я — вільна, як ніхто інший у цілому світі. Бачиш, яка я вільна. Чи є хоч щось схоже в обличчях Хазяїна та тих його дітей? Нє-а. Чи ж у мене не його карі очі, чи не його випнуті вилиці, порівняно з тими курдуплями, одним і другим братом, що його мадам-дружина народила. Це ж у мене така біла шкіра, ну біла, як молоко. — Перл упала навколішки і склала долоні. — Любий Боже Ісусе, — прошепотіла вона, — дай цій хорошій жінці місце біля себе. І мене, твою Порл, навчи мене бути вільною.

Раби зі своїми пожитками, складеними в клунки чи зшиті з килимів сумки поволі сходилися до панського будинку, навпроти якого посідали під кипарисами. Вбрані у свій недільний одяг, вони дивилися у небо, ніби те, чого вони чекали, мало прийти саме звідти. Їх було семеро дорослих — два чоловіки, старший — Джейк Ерлі та Джубал Семюелс одноокий; п’ять жінок, включно зі старою бабусею, яка насилу шкандибала, та троє дітлахів, які поводилися незвично тихо. Вони стояли неподалік і робили букетики з квіток чи збирали круглі камінці і втискали їх у землю.

Джейку Ерлі не доводилося закликати всіх до терпіння. Страх, що його вони бачили в очах утікачів — Хазяїна і Хазяйки, був достатнім доказом того, що прийшов рятунок. Небо було безхмарним, і коли піднялося сонце, всі заспокоїлися, а деякі навіть задрімали, через що Джейк Ерлі засмутився, бо коли прийдуть солдати Союзу, вони мають побачити не слабкодухих чорних, але акурат удягнених, бадьорих вільних чоловіків і жінок.

Сам він нерухомо стояв посеред дороги зі своєю палицею і прислухався. Тривалий час не було чутно нічого, окрім шамотіння в повітрі, наче шепіт у вухо чи шелест лісосмуги. Але потім він щось почув. І чи почув? Це не був звук, це було відчуття якогось перетворення. І потім, як начебто те, що він тримав у руці, було пророчою лозою, його палиця вказала у небо на захід. Тоді всі інші підвелися і повиходили з-під дерев. На відстані вони побачили дим, що піднімався з різних точок. Спочатку звідси, потім звідти. Проте як тільки-но, рухаючись угору потоком, із землі піднялася коричнева хмара, світ наче перевернули догори дригом, саме небо змінило колір, поступово очистившись.

І поки вони спостерігали, коричнева хмара набула червонуватого відтінку, почавши рух уперед, така тонка, наче лезо різака, а потім розширюючись, наче борозна від плуга. Вона рухалася через небо на південь від них. Коли звук тієї хмарини долинув до них, їм здалося, що вони ніколи і нічого подібного не чули у своєму житті. Це не було жахами небесного гніву, як-то грім, блискавка чи завивання вітру, але щось відчувалося через їхні ноги, щось резонуюче, як начебто гуділа земля. А потім, підхоплений поривом вітру, за мить звук перетворився на ритмічний тупіт, що свідчило про причетність людей до появи величезної хмари з куряви. І врешті обіч цього здригання землі, вони почули крики людей. І мукання скотини. І рипіння коліс. Але нічого не побачили. Мимохіть вони спустилися до дороги, але й там нічого не побачили. Скрізь лунав легкозвучний гомін, який, покриваючи небо, нагадував хмарину червоного пилу, що пронеслася повз них на південь, залишаючи позад себе тьмяне небо. Так відбувався великий похід армій півночі, хоча здавалося, що то йдуть походом армії привидів.

Загін фуражирів під командою Кларка мав два фургони з прив’язаними до них трьома мулами і складався з двадцяти кінних солдатів. Хоча за наказом генерала мало б бути не менше п’ятдесяти. Він прошкував за декілька миль з боку від колони, тому, побачивши плантацію, вирішив якомога швидше її оприбуткувати.

Вони в’їхали верхи, і він одразу ж побачив гурт рабів, проте не показав, що бачить їх, лиш похитав головою. Долі біля кожного з них лежав старий потрісканий короб або лантух для бавовни, набитий бебехами. Він поставив наглядачів і скомандував солдатам братися за діло. На подвір’ї за господарчими приміщеннями дотлівала обора, і над нею літали жмутки попелу. Поблизу лежали три мули з простреленими головами. Йому було наказано реагувати відповідно на такі акти непокори. Проте тим часом він тільки відповідно стежив, як його солдати виносили з комори мішки з цукром, рисом, кукурудзяним борошном. В коптильні полиці прогиналися від горщиків із медом і сорґо. На гачках висіли свинячі окости, грудинка, інші копченості, які Хазяїн не встиг узяти з собою. В одному з засіків було двісті фунтів добірної солодкої картоплі.

Солдати робити своє діло завзято. Вони враз забили свиней, проте через недогляд кури вилетіли з курника. Почалася страшенна метушня, і негренята теж збіглись сюди. Вони сміялися, гиготіли й підстрибували, дивлячись, як солдати кидаються на курей, що кудкудахкають, тікаючи, і як вони намагаються зв’язати лапи гусям, які репетують ґелґочучи. Всі задоволені, все йде чудово, думав Кларк. Така війна — це ж просто благодать.

В армії, що формувалася в Теннессі, він був один із небагатьох вихідців з північно-східних штатів. Тому він був розважливіший, і як йому самому здавалося, не така глушина, як більшість інших. Навіть лейтенанти заледве знали грамоту. А от Кларк працював аж у Білому домі, і йому доручили доправити листа від Президента до штабу генерала Шермана в Алатуні. Він прибув у самий розпал битви. Зрештою генерал наказав йому залишитися. Хоча у Вашингтон імовірно і було надіслано телеграму, з цього приводу Кларку видавалося несерйозним і доволі зневажливим, що зміну місця його служби було визначено у такий безцеремонний спосіб.

Проте зараз його непокоїло щось зовсім інше. А де ж худоба? Він обійшов будинок і біля парадного входу поговорив з високим сивим негром, який назвався Джейкобом Ерлі. Той повів його за бараки рабів до лісу повз маленький цвинтар і потім униз, де починалася грузька моква. За бамбуком була трясовина, де Хазяїн хотів утопити своїх корів. П’ять корів і досі, спокійні та покірні, стояли в баговинні по самі хребти. Правда, теля захлинулося, плавало догори гузном. Довелося покликати солдатів з линвами, вони витягли корів. Це забрало час. Вони оббілували теля, а корів привели до фургонів і прив’язали — хай тюпають позаду.

Здобич була варта цілого дня роботи, проте сонце ще тільки-но минуло зеніту. Тож солдати вирішили оглянути будинок, чимось там розважитися. Хоч як хотілося Кларкові рушати далі, він мав достатньо здорового глузду не наполягати на цьому. Це був приклад того, як інколи рядові солдати можуть дати наказ своєму командирові і то без слів. І це було те, чого він не міг би зрозуміло пояснити у листі додому. У величезній масі людей під назвою «армія» дивний ручай свавілля і непослуху долав навіть тверді бар’єри військової дисципліни. Найкращі офіцери знали, коли й на що треба дивитися крізь пальці. Навіть генерали, буває, віддають накази тільки для годиться. Усе це непокоїло Кларка. Він любив накази і дисципліну. Завжди охайний, доглянутий і начисто поголений. Його форма начищена, а в ранці все ретельно складено. Письмовий папір обгорнено цератою. Хоча, слід сказати, що добування провізії вимагало завзяття і приваблювало вільних духом. Тож до таких штукарів не треба занадто присікуватися. Його ледацюги любили свою незалежність. Зі своїх здобутків вони мали чималу користь і робили це безкарно, бо їхня здобич була ключовим фактором успіху армії, створеної генералом Шерманом, що жила з підніжного корму.

Крізь скляний купол світло лягало на медового кольору паркет головної зали. Елегантно вигнуті сходи з трубними балюстрадами вели до другого поверху. А над сходами вікно з вітражним склом. Як природженого бостонця, Кларка постійно вражала пишнота цих палаців, які постали на полях сільського Півдня. Якщо праця рабів давала цим власникам таке багатство, то не дивно, що вони б’ються за свою владу не на життя, а на смерть.

У серванті їдальні рядові Генрі та Галлісон виявили тацю з кришталевими карафками бурбону. Вони принесли її до решти, яка зібралася навколо піаніно у вітальні. Почувши звуки першого акорду, Кларк став міркувати, яким чином можна буде вивести звідси своїх підлеглих, які розгулялися на всі боки. Піаністом був рядовий Толлер. Його пухкі пальці пробігали по клавішах із дивовижною вправністю. Дотепер Кларк помічав вправність товстуна Толлера хіба що у поглинанні їжі та питва. Сержант Мейлоун прийшов з коробкою, пропонував усім сигари. А хлопці співали:

Готуючись до бою, мамо,

Я хвацько віскі хлистав,