Розділ «Марш до моря»

— Маленькі цицечки ось-ось з’являться. Це тобі не величезні бідони, як у їхніх мамаш. Боже, я ніколи в житті не бачив таких великих, як у них, навіть у нашої мами не такі.

— Ти шпигував за нашою мамою?

— Не, я суджу по фігурі.

— Ти шпигував за нашою мамою! Я все розкажу їй.

— Розкажеш що?

— Ти підглядав за нашою голою мамою, Джоне молодший. Як тобі не соромно!

— Закрий пащеку, бо я дам тобі такого жару, що ти і янкі не діждешся. Очі тобі повилазять зараз же.

Замислившись над такою перспективою, Джеймі помовчав.

— Джоне молодший, ти ж сказав, що вони сюди не дістануться.

— Я брехав тобі, плаксо ти сонлива.

— Але ж ти сказав...

— Та ти ж не справжній Джеймсон. Ні, сер. Ой, подивіться лишень на нього, уже закапали сльози — Ісусе, просто на моїх очах він перероджується на дівчисько. Ти помреш, нікчемо, і я також. Тому заший рота і будь мужчиною. А то після смерті янкі трахнуть тебе в задницю.

— Ти брешеш!

— Ні, сер. Це те, що вони роблять з плаксіями. Якщо ти цього хочеш, то продовжуй так і далі. Авжеж, сер. Це саме те, що вони зроблять.

У солдата трохи нижче за течією від Стівена Волша попала куля і, здавалося, що він наче відкинув свою гвинтівку та якусь мить проплив на спині, хапаючись руками за перев’язані навколо шиї черевики. Потім зник. Хто це був? Підступивши до того місця, Волш присів і пошукав у воді вільною рукою. Нічогісінько. У цьому затопленому водою болоті та ранковому невиразному світлі єдиним залишком від загиблого був червонуватий струмінь та жовтувата пляма, яка крутилася і розливалася у течії.

— Давай, солдате, — сказав хтось позаду. — Давай далі.

Шеренги вояків брьохали по груди у воді через затоплену оболонь. Вона, живучи своїм життям, чинила опір. І Волш уже не думав про битву між Союзом та Конфедерацією, але про те, що він вторгся в цю безіменну державу. І наскільки він міг бачити, уперто брьохаючи вперед, їй не було видко ні кінця, ні краю. Він не відчував страху, лишень відчай, яким сповнився з того дня, як узяв триста доларів, поклавши на карту власне життя. Пройшовши крізь Джорджію, спалюючи будинки та вириваючи залізничні колії, він думав про те, що воює у божевільній війні. Зрозуміло, що це не компенсували навіть усміхнені обличчя звільнених рабів, які виходили зустріти армію. Він читав у їхніх очах уперту моральну правоту, яку неможливо було піддати сумніву. Він не уявляв, чи міг би сам витримати таке злиденне життя. Загубитися на землі, ніби на острові, де панує безбожне хижацтво.

Навколо нього то тут, то там щось наче люто дзьобало водяну глибінь. А ще у південців, виявляється, є й гармати, їхні ядра пролітали над головою з моторошним свистом. Він нічого не міг з цим вдіяти — почувши звук, повертався спиною і здригався. Проте й інші чинили так само. А потім позаду тріщали і падали у воду дерева. І всі гучно кляли на всі заставки генерала Мауера, натхненника цього безглуздого наступу. Щоб тебе чортяка взяв, генерале Мауер, виставив мене на їхні кулі! І тебе чорт забирай, Шермане, і чорт забирай цю чортову війну! Та Волш розумів, що генералам не властиво ні за що, ні про що йти на серйозні втрати. Мабуть, ця демонстративна атака має на меті відвернути увагу противника, а справжній наступ розпочнеться з флангу, нижче або вище по течії. Отож, коли позиції сепаратистів обійдуть, їм доведеться відступити. «З Божою допомогою це незабаром станеться», — подумав Волш і сам до себе посміхнувся через такий нетиповий для нього спалах набожності. Тепер трупів у річці було сила, деякі пливли, заплутавшись у гілках дерев.

Промені сонця пробивалися крізь гущину кипарисового лісу, і Волш подумав, що солдати у воді нагадують судна. Вони рухалися рядами крізь вогонь і воду; їх було видко тільки до пояса. Вони були як армада, що плавно пливе, погойдуючись з боку на бік та спереду назад, а рушниці, що стирчали догори, нагадували щогли. Тут і там якийсь зупинявся, наче влучений снарядом, і такелаж падав у воду. Волш був невисокий, п’ять з половиною футів, і найбільше боявся попасти на глибоке. Та коли дно під ногами понижчало, він зрадів: тепер куля зможе влучити хіба що в голову та в підняті руки. Коли ж став виходити на мілкіше, з мундира потекла вода, і він зрозумів, що стає чудовою ціллю для снайперської кулі.

Щось штовхнуло його в бік, він обернувся і побачив відірвану голову з бородою і блакитними очима. Вираз обличчя був сповнений враженої гідності, а з шиї тягнулись клапті шкіри й судини. За ту жахливу мить, поки він спромігся відштовхнути її, Волш відчув, що очі дивляться на нього з благанням, начебто навіть після всього, що сталося, мертвій голові кортіло ще жити.