Розділ «Марш до моря»

Повернувши праворуч, Моррісон рушив убік, маючи надію натрапити на іншу, можливо, не таку розквашену дорогу. Та болото змінилося мілководдям, а мілка вода — заболоченою низиною та ще й зарослою чагарями. У темряві він не був певен, що рухається по прямій. Він брюхав по рідкій грязюці, ноги чіплялися за колючі пагони ожини, та ще й коня доводилося тягнути. Далі почалися кипариси, коріння вузлувате й слизьке. Нарешті появилася тверда земля: вузький берег протоки річки Салкегатчі.

Рухаючись берегом, він скоро натрапив на роту саперів, які прокладали через протоку понтонний міст.

II

Дощ, через який дорога виявилася непроїзною, зупинив весь обоз. Рід запалив лампу і, поставивши на коліна свою скриньку з інструментами, використав цей час для написання листів. Кому ж? Він згадував брата, який також лікар, але працює в Німеччині. Емілі було якось неспокійно. Дощ тарабанив по брезенту так гучно, наче то були рушничні постріли. Крізь відхилений полог позад фургону вона бачила мулів, що стояли, схиливши голови в німій покорі. Фургони перехилило праворуч, де колеса погрузли у мокрому піску. Вона не могла знайти собі місця і зрештою лягла на купу стьобаних та пухових ковдр, складених для поранених. Умостившись на боці, вона витягнула ноги і поклала руки під голову, аби не торкатися обличчям до бридких ковдр, деякі з яких зашкарубли від запеченої крові.

Минув час, поки Емілі відчула: все, що з нею відбувається тут і зараз, це справжня пригода. Вона дивилася на Ріда, який, схилившися над своїми листами, забув про світ, про війну і про неї. Його зосередженість була неприродна. У такі миті, як ця, він був для неї чужинцем, якому вона мала підкорятися. Якою ж покинутою і самотньою вона почувалася. У пригодах так сміливо обраного нею кочового життя, вона не подумала про майбутнє, яке тепер вималювалося у вигляді темряви та ночі і нескінченного дощу. Лікар Рід Сарторіус, звичайно ж, людина ненормальна. Вона не могла уявити його в домашніх обставинах. Він живе сьогоденням, наче завтра не існує, або ж у такому стані зосередженому, що коли прийде майбутнє, то знайде його таким-от духовно викінченим, яким він є у ту саму мить. В такому стані протиприродного спокою його нічого не засмучувало. Він постійно надсилав військовому департаменту медицини доповіді з описом розроблених ним хірургічних процедур чи вдосконалених курсів післяопераційного лікування. А товсті циркуляри польової хірургії він фактично вважав непотребом і по-царському ігнорував усі настанови, що приходили згори. І нарешті він був чоловіком, який нікого, окрім самого себе, не потребував — ні у професійному житті, ні, поможи їй Господи, в особистому. Вона і справді не уявляла його в стані меланхолії, туги, суму, легковажності, пустощів чи ще чогось подібного. Бо ж він був ізольованою і самодостатньою істотою, яка жила всередині себе, не відчуваючи потреби в будь-кому ще. Коли він показав їй свою прихильність та ввів, наче вчитель, у коло власних зацікавлень, вона серйозно замислилась над ситуацією: якби от, наприклад, вона загинула під час обстрілу, то він дивився б на її мертве тіло як коханий, що відчуває втрату, чи робив би розтин, аби побачити, як саме порушила її тканини та органи картеч чи куля Мініє, що призвела до смерті?

— Чим же я обурена? — дивувалася вона. Та напевне знала відповідь. Вона зрозуміла це тієї миті, коли всередині у неї все зіщулилося, що змусило її стегна стиснутися. Не те, щоб у дитинстві вона була сповнена романтичних фантазій, які би потім зруйнувалися реальністю життя. Вона була освіченою жінкою і достатньо всього прочитала, аби розуміти існування тілесних механізмів у коханні. Проте у захопленні віддалася, відчуваючи при цьому лише вторгнення.

Однак раніше він ставився до неї дбайливо. Як тоді, коли, лежачи роздягненою із заплющеними очима, вона відчула, як місце поряд із нею у ліжку звільнилося. Він прийняв рішення. А потім почула, як він відкрив свою скриньку з інструментами.

— Для того, щоб полегшити твій біль, — сказав він, ставши над нею, — я проведу цю невеличку процедуру. Ти відчуєш лише наче укол, — і вона відчула, як його пальці розширюють її, і по тому все, як він і сказав, не було навіть крові. Ясна річ, це було бажано і розумно зробити, та з його медичного погляду вона більше почувалася пацієнткою, ніж коханою. А ще це вторгнення. І у кризову для нього мить вона зробила помилку, розплющивши очі. У світлі вогню з каміна його обличчя здалося огидним, спотворене приголомшеним і дурним виразом, а очі застиглими у сліпому здивуванні, що здалося їй відчуттям агонії, наче він побачив безбожність всесвіту. І коли він віщав горловий здавлений стогін, вона пригорнула його до себе, і відчуваючи, як він тремтить, сама відчувала не пристрасть, а стурбованість за нього, мовляв, він мусив так страждати, хоча, разом з тим, це ж було не страждання, еге ж, а лишень щось, що контрастувало з тим, що відчувала вона, що по суті було... вторгнення.

І з того часу — чи це відбулося лише кілька днів тому? — він якось дистанціювався, і, очевидно, задоволений клопотами у зв’язку з підготовкою до поновлення маршу, спокійно давав вказівки всім, включно і з нею. Тепер вона переконалася в тому, що з цим чоловіком у неї немає майбутнього. Бо ж була тягарем, біженкою з Півдня, яку терплять лише тому, що її можна використовувати як санітарку і то лиш тимчасово, за відсутності кваліфікованіших працівників, яким би Рід віддав перевагу. Вона ніколи не почувалася такою покинутою, навіть тоді, коли помер її батько, бо ж це було у її власному будинку, де всі речі знайомі. Та вона й досі не усвідомила, що життя, яке вона досі знала, скінчилося, і що скоро вона виявиться знеславленою жінкою у військовому фургоні, а надворі дощ періщить по брезенту, наче там рушнична перестрілка, так і пропаде у Богом забутій заплаві Південної Кароліни.

А у фургоні, що тягся за цим, Перл роздивлялася заклеєний конверт, що вона його вийняла з руки вбитого лейтенанта Кларка у Сандерсонвілі. Здогадавшись, що лист адресовано його родині з тим самим прізвищем, вона по тому спробувала розгадати, як читаються окремі літери. «У будь-якому разі, — подумала Перл, — якщо я зможу прочитати більшість літер у цьому імені, то зможу прочитати їх де завгодно». Та навіть попри всі її спроби тримати листа під різними кутами у світлі гасової лампи, решту слів вона так і не змогла прочитати. А там їх було ще три рядки.

Метті Джеймсон спала на купі складених нош. Вона згорнулася, руки під підборіддям, наче дитина в лоні. Перл кілька разів бачила недоношених дітей, і всі вони лежали в такому положенні, як от вона, ця мадам дружина. Отож протягом цієї важкої подорожі з військом вона ніби пливла на хмарині, проводячи більшість часу уві сні, зрештою, як і зараз, коли дощ перетворився на зливу і складно було чути навіть саму себе. Коли вона прокидалась і Перл спробувала дати їй щось поїсти, Метті з’їдала лиш шматочок галети та випивала ковток кави. До того ж вона не розмовляла, ні пари з уст, і часом так дивилася на Перл, ніби намагалася пригадати її ім’я.

Перл здалося, хоча вона не була певна, не маючи можливості так близько придивитися до обличчя мадам дружини на плантації, що її волосся сиве на скронях, хоча тоді воно, здається, було золотого кольору. Вона зав’язала його у хвіст, і тепер виглядала старішою, та Перл знала, що вона набагато молодша за тата. Її обличчя виглядало втомленим і пухким, шкіра сірою. Тато був уже старий чоловік, коли помер, йому рівно шістдесят років, а мадам-дружині навіть близько не стільки, хоч вона і намагається виглядати старшою, така мовчазна і засмучена, наче також померла, і весь час спить, аби це довести.

І коли він помер, Перл сказала їй (на випадок, якщо вона хоче додому), що Філдстоун ущент спалений, і саме тоді мадам дружина завмерла, наче заглядаючи собі в душу.

Перл роззирнулася навколо, фургон цієї миті здався її надто тісним. Знявши з себе гімнастерку, вона одразу ж відчула, як вогкий вітер дмухає з-під брезенту. Вона згадала плантацію, де народилася і прожила дотепер усе своє життя, і сонце над головою, і поля, які так любила. А потім вона розсердилась сама на себе. «Думаю, що ти не повністю вільна, дівчино. І я не вільна, дбаючи про цю мадам дружину, яка ніколи не звертала на мене уваги, як начебто я все ще її рабиня».

— Гей, міз Джеймсон, мадам-дружино, — вигукнула вона, — прокидайся, прокидайся! — вона схилилася над нею і потрясла її за плече.

Прокинувшись, Метті заморгала очима, повільно підвелася й приклала руки до горла. Вона почула бій дощу, і відчула холод. Лишень загорнувшись у шаль, вона усвідомила, що на неї дивиться те дівчисько Перл.

— Вже прокинулись? — спитала Перл.

Метті кивнула.

— Добре, тоді я розповім де ви є. Бачите ті скрині, пляшки і всяка бляха? Ви тут, у медичному фургоні з Порл, рідною дочкою вашого Хазяїна. І якщо ви не можете говорити, то хоч кивніть своєю бідолашною головою, що я, мовляв, розумію.

Метті кивнула.