Розділ «Марш до моря»

Він вивів конячку зі стійла. Хвіст виявився так само заплетений. Стиха умовляючи її, він зняв зі стіни упряж, надів їй хомут, підпругу, підхвосник та вуздечку. Тримаючи за повід, він вивів її зі стайні. А там, із зарядженим пістолетом у руці, стояв старий зі зморщеним обличчям та сивим волоссям, яке стирчало з його підборіддя замість бороди.

— Тобі доведеться пройти повз мене, синку, — сказав він.

— Ця коняка тепер військова власність, — промовив Віл. — Відійдіть.

— Наскільки я бачу, ти просто злодій. Ця — кобила належить міз Лілі Гейлорд, і її недоторканність гарантував письмово сам ваш генерал Шерман. До повернення міз, я за неї відповідальний.

— А генерал уже скасував ту свою гарантію, — запевнив Віл. — А тепер забирайтеся звідси, або ж вас притягнуть до суду за те, що чините опір федеральному урядові.

Старий чолов’яга підняв пістолет. Це була одна з тих старих штук з довгим стволом, дерев’яним руків’ям та запальником. А втім, він насилу тримав його у руках. Віл посміхнувся і рушив уперед. Почулося шипіння і гучний постріл. У Віла задзвеніло у вухах, і наступної миті він намагався стримати злякану кобилу, не розуміючи, що його поцілено, аж поки підняв руку, аби схопити повід, і не помітив дірку в рукаві. По тому його кров зацебеніла так несамовито, неначе на радощах.

Здавалося, що старий і сам здивувався тому, що вчинив. Віл не відчував болю, його лише знудило, і ноги стали наче ватяні. Йому здалося, треба перш за все не виявляти, що він злякався.

— Так от воно що, — сказав він. — Ви підстрелили солдата союзної армії після того, як місто здалося. Це державний злочин, це — злочин, за який — шибениця.

Тепер полохлива кобила пирхала і била копитом землю. Віл повів її за ремінь і, підійшовши до старого, вихопив з його рук пістолет. То була важка штука, її він оглянув, наче якусь цікавину. За мить біль його рани ошпарив усю руку й у нападі шаленої люті, від якої ледь не задихнувся, він відступив і з усієї сили торохнув старого чоловіка стволом пістолета по голові. Той упав. Він хвилину споглядав нерухоме тіло.

— Старий дурень, — сказав він. — Померти заради міз Лілі Гейлорд.

Трохи згодом Арлі віз його по мосту через річку Саванну. Віл, лежачи на спині, силкувався розчути, що він там балакає, крізь торохтіння коліс. У нього страшенно боліла рука. Арлі сказав, що їм не можна баритися.

— Лікаря ми там знайдемо, — запевняв Арлі, ляскаючи віжками по кобилячій спині. — Може, навіть отого нашого. З тобою все буде гаразд.

Віл змерз. Він клацав зубами і не міг сказати, чи то він тремтить, чи то просто колеса підскакують на нерівній дорозі. Рукав був зовсім мокрий. Лежачи на боковій лавці, він витягнув поранену руку вгору, а пальцем другої тиснув на рану, намагаючись затримати кров.

— Ноги цієї конячини ну зовсім як зубочистки, — кричав Арлі. — Вона не створена, щоб тягнути чотири колеса. Краще б ти дістав нам мула, як я тебе і просив. З іншого боку, те, що ти лежиш там, значно полегшує справу, а то я мав халепу, пробуючи підхопити двійко умирущих південців. «Куди ти їх збираєшся тарабанити? Та й на якого біса?» — запитали мене. Тож ти, Вілі, куди краще підходиш для цього діла. І нам слід прийняти і добре і погане та довіритися Господу, який вирятує нас знову, як і раніше, навіть якщо він і мусить пролити трохи твоєї крові, щоб ніяка варта і не спробувала нас затримати.

Частина друга

Південна Кароліна

І

Правий фланг Шерманівської армії, п’ятнадцятий і сімнадцятий корпуси генерала Говарда, йшли на захід із місця висадки у Бофорті, а лівий фланг, чотирнадцятий і двадцятий корпуси Слокума, йшли понад берегом річки Саванни у північно-західному напрямку. Таким чином генерали-заколотники не могли зрозуміти, чи то Авґусту їм треба захищати, чи Чарльстон. Насправді метою Шермана була Колумбія, і як людина генерал не викликав у Моррісона симпатій, він мимоволі визнавав геніальність його стратегічних задумів. Це був подвійний маневр, і попри те, що сепаратисти вже знали, який він хитрун, цей Шерман, вони не могли зібрати свої сили докупи, доки він виявить свої наміри.

Проте у конфедератів були свої сприятливі для них чинники — заболочені обшири Кароліни із відповідною погодою на додачу. Постійно йшов дощ. Із крис капелюха Моррісона текла вода, створюючи завісу води, крізь яку солдати несли підпалені соснові гілки, аби розгледіти, куди простувати далі. На півзатопленій дорозі погоничі кричали і лаялися, офіцери горлали, віддаючи накази, і попри те, що він майор і на його замазаних погонах проглядалися майорські відзнаки, ніхто не виявляв пошани до його звання; тієї ночі всі, рядові й офіцери, так силкувалися просунутися хоч трохи вперед, що вони чхали і на нього, і на його накази.

Моррісон вів коня за повід. Навіть там, де дорогу намостили, колоди під вагою фургонів грузли у багнюці, а тому слід було покласти ще один шар брусків. Не раз і не двічі він бачив, як фургон зупинився, бо копито одного з мулів застрягло між колодами, нещасне створіння реве чимдуж і сіпає ногу так, що мало її не одірве. Там, де застряг фургон, зупинявся цілий обоз, і туди збігалися десятки чоловіків, щоб випрягти мулів, розвантажити фургон і витягти з багна колеса. Моррісону видавалося прийнятніше зійти з дороги і чалапати по обочині, місячи холодну грязюку, яка точилася і через халяви його чобіт. Він мав листи від Шермана та генерала Говарда до генерала Джо Мауера, який командував авангардною дивізією флангу. Та штаб Мауера він ніяк не міг знайти.