Розділ «Марш до моря»

Вільма притулилася до нього, обняла за шию, притягнула до себе і поцілувала.

— Ти такий красень! — сказала вона.

— Я знаю.

— Шкода, коли втопиться такий симпатяга.

Він знизав плечима.

— То, може, краще знайдемо якогось священика, — запропонувала вона. — Ти знаєш когось?

Він підняв голову й усміхнувся.

— За рогом де не глянь — священик.

— Підводься і сідай біля мене, — сказала Вільма. — Тепер дивись сюди, ти бачиш на цьому папері два рядки, де треба написати наші імена: один — для тебе, як для глави сім’ї, інший — для мене, як для справжнього голови.

О, як же вони сміялися!

Тож вони обрали свій шлях. Вийшли із сквера і поквапилися до одного з чорних таборів. Їх знову здивував безперервний потік армії, що рухалася до переправи. Вулиці були забиті фургонами та колонами солдатів. Довелося чекати на розі.

— А що з твоєю службою? — спитала Вільма.

— Вона скінчилася, відколи я зняв мундир, — сказав Колхаус. — Білий офіцер не може визначити, хто є, а кого з нас немає. Ми ж усі для нього подібні, правда?

— Вдалий — мій вибір, — подумала вона. — Він хоробрий і тямущий. І правильно міркує. Забезпечуючи собі шмат земельки, ти забезпечуєш собі свободу. Зрештою, як іще білі роками володарювали тут, якщо не тим, що їм належала вся земля?

Вона анітрохи не сумнівалася, що за неї він ладен віддати і своє життя. Але, не приведи Господи, якщо до цього дійде! Вільма пам’ятала, що бувало з упертими непоступливими рабами.

— Та ж, дурненьке дівчисько Вільма, ми ж не раби більше, еге ж?

Колхаус молодший за мене, проте сильніший у власних переконаннях. Він не думає про перепони, доки з ними зіткнеться. Не треба мучити себе сумнівами. Ми зважились, і крапка.

Та однаково вона розуміла: якщо їй доведеться прожити все життя у Джорджії, вона ніколи не позбавиться від передчуття лиха.

Після того, як пройшло військо, вони рушили далі.

— Як подати твоє ім’я і прізвище? — запитала Вільма. — У бланку я маю записати його повністю.