Розділ «Марш до моря»

— Та казав. Але я був надто щасливий, бо почувався так, мов останній чоловік на всій планеті Земля, який залишився один серед жінок, аби тривожитися цим, — Арлі сів на операційний стіл. — Гадаю, ти не завважив, що коли ми прийшли туди, то грошей мали лише на одну-єдину скляночку, аж поки я дізнався про те, що в них у задній кімнаті грають у покер.

— Так ти ж за це отримав синець під око.

— Він мені й носа мало не розквасив. Деякі люди не розуміють, що комусь просто може поталанити. Це — талант, і деякі, необдаровані ним, вважають, ніби щось тут нечесно. Але, окрім того чувака, хлопці федерали грали не задираючись.

— А чому б і ні? Ти ж приставив до них Рубі, щоб напувати їх, доки вони назюзюкаються.

— Еге ж, до речі про Рубі, — от у неї справжній талант.

— Мені не подобався її сміх.

— Її сміх? До чого її сміх? — спалахнув Арлі, не вірячи власним вухам. — Гадаю, я лишень змарнував з тобою час. Чи ти зрозумів, за чим ми прийшли в той дім?

— Звісно. Я пришпандьорився до Люсі. Вона мені все про себе розповіла.

— Ота сухорлява? І зуби стирчать, як у кроля.

— А я на зуби не зважав. Вона — приємна дівчина. До того ж їй подобалося обніматися.

Арлі побачив, що хлопець зовсім розніжився від солодких спогадів, утупивши погляд у землю, і від обурення не міг знайти слів для відповіді. Онімілий, він роззирався навколо, і тут у поле його зору знову попала санітарна карета, що стояла у дворі.

— Постривай, — сказав він. — Одну хвилину. Господь дав мені вказівку, — і він скочив зі столу.

— Яку?

— Он там, у дворі, санітарна карета. Іди і знайди нам мула, і ми чимдуж помчимо за армією.

— І як же мені його знайти?

— Святий Ісусе, знайди і візьми його. Це ж наше, захоплене нами місто. Хіба ти не належиш до війська, яке всім тут порядкує?

— А що робитимеш тим часом ти?

— Я продумаю далі цей план, — Арлі обернувся до палати. — Нам потрібно буде кілька поранених для прикриття.

На ґанку Віл застібнув мундир, зачесав волосся і поправив кашкета. За воротами він роздивився навкруги. «Я міг би просто походити по місту і десь мене таки перестріне патруль, — подумалось йому. — Можна навіть і самому здатися. Хай мене вважають дезертиром. Мені все одно. Нехай навіть повісять. У будь-якому разі я заслужив це. Принаймні я позбудуся від Арлі Вілкокса і він не буде командувати мною вдень і вночі, не повчатиме, що мені слід робити». Проте щось патрульних ніде не було видно. За кілька кварталів він побачив візницьку стайню. У сутінках запах тут тримався кінський, проте всі стійла були порожні. Та раптом він почув іржання. У кінці ряду стояла гніда кобилка із заплетеною гривою. Вона глянула йому в очі. І Вілу здалося, що йому казково поталанило.

— Гей, красуне, — гукнув він. — Як же це тебе не вгледіли наші військові?