Розділ «Марш до моря»

— Це може зробити лише Господь. Жодна людина не забере в мене того, що належить мені.

Вільма похитала головою.

— І тепер, — почав Колхаус, — де дівся твій запал, з яким ти пояснювала офіцеру, що ми зробимо? Завтра ми прийдемо прямо сюди! Так! Це була моя Вільма! Де ж він зараз, той запал? Ніде, не бачу його, — сказав Колхаус, дивлячись їй в очі.

Деякий час вони сиділи мовчки. Вони слухали збуджене місто. На вулиці позаду прогуркотіла по бруківці ціла валка польових гармат, що їх тягли запряги мулів.

— Пригадую мого хазяїна суддю Томпсона, — озвалася Вільма. — Він їздив і в Нью-Йорк, і в Сент Луїс, і в Чикаго. Він був в усіх цих містах. Сідав тут на поїзд, і він уже там. Коли він повертався, то вечеряв і про все розповідав. Я завжди за дверима слухала, як він розповідав міз Емілі про ці великі північні міста. Вони такі чудові. Кожне з них — це цілий світ з усіма дивами, які ти не побачиш за ціле життя. Звісно, він там був, щоби зустрітися з іншими суддями, ну і тому подібними людьми, зупиняючись у класних готелях, як і належить. Та я оце подумала, що хотіла б жити у великому місті. Я змогла б. Ніхто тобі там не набридає, бо ж кожен надто зайнятий собою, аби ще й надокучати тобі. І ти вирішуєш, як тобі жити. Ти — вільний.

— У цій війні єдиний шлях на північ — це йти з армією. Ти це маєш на увазі?

— Авжеж. Як раніше. Якщо ми вирішили, ми мусимо йти.

— Аби жити в болотах, де тебе кусатимуть змії і за тобою ганятимуться партизани. Можуть і в голову вцілити.

— Ти ж привів нас сюди.

— О леді. Не кажіть мені, що ви знаєте, яка нас там чекає доля. Шість — вісім сотень миль треба пройти, перш ніж ти побачиш оте твоє місто.

Він устав і почав ходити, стурбований і збуджений.

— Ото ти чула свого з біса бувалого суддю. Звісно, всі розкоші великого міста створені для таких, як він. А що чекає тебе у цьому місті, дівчино? Як тобі там жити? На які кошти? Чим ти можеш там займатися?

— Я можу десь працювати: У містах є робота.

— Авжеж, рабство. Пратимеш спідні одному судді, десятьом суддям, сотні суддів.

— Я вмію читати і писати.

— Але ж, чорт забирай, я не вмію. Ти розумієш, міс Вільмо? Я не вмію. Яку ти гадаєш роботу отримаю я у твоєму прекрасному місті?

— Та щось із музикою... Ти вмієш грати. В тебе чудовий голос. Я ж чула. Тій компанії так сподобалося, коли ти заграв на банджо.

— О Боже, о Боже! — Колхаус ходив туди-сюди, заламуючи руки. — Та вона не сповна розуму. У неї менше кебети, ніж у Колхауса. Слухай, — сказав він, ставши навколішки перед лавою. Я — люблячий чоловік, міс Вільмо. Моє серце не сповнене люті через усі ті прикрощі, що я їх мав дотепер. По всій спині я маю сліди від батога, які все життя нагадуватимуть мені про те, що я пережив. Я — сильний. Та я можу тобі дати лише моє вміння, а вмію я працювати на землі. Цей папірець, який ти тримаєш, це подарунок від містера Лінкольна, який мені винний сорок акрів родючої землі, плуг, мул і трохи зерна. І з цим я прогодую нас. Людина, якій належить земля, це — вільна людина. Працювати на себе, а не на когось іншого. Співати і танцювати для себе, а не для когось іншого. Ставити на стіл їжу того, що я виростив на власній землі. І ти скажи мені, що може бути краще за це? Вночі ми сидітимемо біля вогнища, і ти зможеш навчити мене читати і писати. А потім ми підемо спати, а завтра прокинемося з півнями і під теплим Господнім сонцем робитимемо все те саме, що і вчора. І якщо ти в цьому не бачиш щастя, то я зараз же піду до річки і втоплюся.

— Ти не зробиш цього.

— Присягаюся, що зроблю.