Розділ «Марш до моря»

— Слава! Слава! — генерали підняли свої келихи.

Після вечері Шерман пішов у свої покої. Захмелілий від вина, він почувався розслабленішим, ніж будь-коли протягом останніх днів. Він наспівував мелодію з увертюри до Летючого голландця[9]. Тільки-но прибули газети з Огайо. Він закурив сигару і, вмостившися у зручному кріслі та прагнучи розважитися тамтешніми плітками, прочитав у газеті «Колумбус Таймс», що Чарльз Шерман, шестимісячний син генерала та місіс Вільям Текумсе Шерман, помер від крупу.

У нього опустилися руки.

— О Боже, — голосив він. — Невже ти також заздриш мені?

XVI

Коли цього зимового темного дня із Саунда низько пливли хмари, Саванну так пожвавлював рух людей і тварин, що здавалося, ніби самі вулиці рухалися, що заразом усе місто відокремилось від землі і вільно полетіло в пориві вітру. Вітер насвистував свою музику у стукоті фургонів на бруківці, вигуках погоничів, а також командах взводних сержантів. Колони військ йшли до мосту через річку Саванна, а інші стояли біля причалів, очікуючи посадки на канонерки, баркаси й пакетботи, матроси, що залізли на реї, дивилися на те, що відбувалося, мов птахи на гілках дерева. Цивільні також перебували, очевидно, у збудженому стані, начебто відправлення армії лякало їх не менше, ніж її прибуття. Лишень солдати гарнізону стояли на варті у визначених місцях. Все інше рухалося з гарячковим поспіхом, навіть пасма бавовни, гнані вітром, гасали, мов навіжені, вулицями та віргінські дуби в парках згиналися і колихалися під поривами вітру.

Цього ранку Вільма Джонс, споглядаючи цей рух, відчула неважливість власного існування. «Це в мені й досі говорить рабиня, — подумала вона. — Треба стежити за тим, що відбувається в моїй душі, щоб внутрішньо я була такою ж вільною душею, як тепер дозволяє мені бути закон». Вона глянула на Колхауса Вокера, який подібних проблем не мав, стоячи проти неї, — плечі розпрямлені, на обличчі життєрадісний вираз. Він узяв її за руку. Черга повільно просувалася, і ось вони вже зовсім близько. Дехто з людей, що стояли попереду, почали співати. Не голосно — вони співали для себе якийсь церковний гімн, аби ця благословенна подія тривала й надалі. Вище, перед сходами до будівлі мерії, просто на тротуарі поставили стіл, за яким сидів офіцер федерал. По обидві сторони від нього стояли двоє солдат з рушницями. Оскільки надворі дув сильний вітер, стоси паперу притиснули каменюками. Проте Вільма не розуміла, чому вони не могли організувати все всередині, в будинку мерії.

Сам процес відбувався дуже повільно. Деякі з чорних гадали, що одразу отримають документ разом із картою, з поясненням, як дістатися до власності. Але тут лише приймали заяву, що доводилося їм пояснювати знову і знову. Та і, звісно, більшість людей не вміли писати, і за них їхнє ім’я мусив писати офіцер, а потім давав їм поставити позначку, яку він же і засвідчував. А ще час від часу офіцер із різних причин підводився і йшов у будівлю, поки всі стояли і, чекаючи на нього, співали, і від вологого вітру намок поділ Вільмової спідниці і заморозив її щиколотки.

Коли нарешті підійшла їхня черга, Вільма прочитала бланк заяви і пояснила її зміст Колхаусу. Він кивнув і, глянувши на офіцера, усміхнувся. Але тут виникла проблема. Документи про переселення надавалися винятково головам родин.

— Це місіс Вокер? — запитав офіцер, показуючи на Вільму. Колхаус, насупивши брови негативно похитав головою. — Ну а взагалі місіс Вокер існує? — спитався офіцер з хитрою посмішкою.

Колхаус продовжував одеревеніло витріщатися на чоловіка. Вільма схопила його за передпліччя, відчуваючи напружені м’язи.

— Дай-но мені цей папір, — сказала вона. — Ми принесемо його назад і виконаємо всі ваші вимоги, — звернулася вона до офіцера.

— Як скажете, жіночко, — погодився офіцер.

— Я сподіваюся, ви впізнаєте нас, — сказала Вільма. — Ми завтра прийдемо прямо сюди, щоб не стояти в кінці черги, адже ми її вистояли сьогодні.

Неподалік від міської площі вони знайшли лаву, що її від дощу захищала плакуча верба. Хоча тут було темно і холодно, Колхаус обійняв Вільму, та вона відхилилася вбік, зсутулившись і склавши руки на колінах.

— Давай знову поговоримо про це, — промовила вона.

— Я вмію обробляти землю. Це те, що я вмію робити.

— Ти ж бачив ставлення того чоловіка. Хоч хто вони є, передовсім вони — білі.

— Та у наших сорока акрів ми не побачимо жодного білого.

— Зараз дають, а потім можуть і забрати.