Розділ «Марш до моря»

— Я хочу почути пояснення саме від нього.

— І ви будете задоволені військовою необхідністю його дій.

Зранку довелося влаштувати парад кавалерії. Міністр стояв, притиснувши живіт до чавунної огорожі на балконі Шерманівських апартаментів і не усміхаючись спостерігав, як вулицею проїжджали кавалеристи. На чолі їхав Кіл Кілпатрік, — достеменний лондонський денді, весь у галунах і шнурах, золотим паском підперезаний, з лукавою посмішкою визирав з-під свого прикрашеного пір’ям капелюха. «Фігура у нього тендітна, і підстрибує в сідлі визивно, по-молодецькому, — думав Шерман. — Чи, може, це він навмисно підстрибує, щоб приховати свій горб? Кіл — вояк відчайдушний до дурості, надто любить війну і за бабами бігає аж надто завзято. Проте я ні на кого б його не проміняв».

На третій день візиту Шерман дивувався, як довго він може ще стримуватися. Міністр не говорив, він вибухав; поводився, наче зіпсована дитина, і завади чогось потребував: то випити хоче, то грілку йому дай, то телеграфіста пришли. За всіма словами і діями міністра ховалося бажання постійно привертати до власної особи увагу. Шерман хотів захоплену бавовну віддати в розпорядження армійської скарбниці. Стентон розпорядився передати її в державну скарбницю. На те, які саме військові частини повинні утворювати гарнізон міста, він теж дав вказівку. Він наважився повчати Шермана в суто військових справах.

Потім він став вимагати зустрічі з негритянськими старійшинами. Він не давав нікому спокою, аж поки їх усіх повідшукували в церквах для чорних. Коли вони нарешті зібралися у вітальні, він запитався про їхнє розуміння поняття «рабство».

Чорні чоловіки перезирнулися і посміхнулися.

— Рабство — це коли владною силою людину примушують працювати на чужу користь без її згоди, — сказав один. Решта чорних кивнула на знак згоди.

— А що, — спитався Стентон, — ви розумієте під свободою, яку гарантує вам прокламація Президента Лінкольна?

— Свобода, обіцяна даною прокламацією, звільняє нас від рабського ярма і дає нам можливість живитися плодами своєї праці, дбати про самих себе та сприяти уряду в захисті нашої свободи.

Шерман насилу приховав своє здивування тим, як доладно навчилися висловлюватися ці чорні. Аж тут Стентон повернувся до нього.

— Генерале, — сказав він, — я б хотів тепер поговорити з цими щойно звільненими людьми про те, як ставляться темношкірі до вас особисто. Чи не буде ваша ласка вийти з кімнати на одну хвилину?

Шерман почервонів. Він ходив по холу, бурмочучи собі під ніс:

— Розпитуватися в чорних, що вони думають про мене! Хіба вони опинилися б тут, якби не я? Десять тисяч звільнених від рабства. За моїм розпорядженням їх нагодовано і вдягнено! Те, що вони не воюють, це — моя правильна військова ухвала. Мені ніколи їх навчати вміння стріляти тощо. Я цілих чотириста миль вів армію, і вона й досі ціла. Я вивів з ладу залізниці на території сепаратистів. Я спалив їхні міста, кузні, арсенали, заводи, їхні бавовноочисні фабрики. Я захопив урожай їхніх нив, забрав м’ясну худобу і привласнив десять тисяч їхніх коней та мулів. Ворог розорений і зубожений, і якби навіть ми припинили проти нього воєнні дії, його війська ослабли б і не спромоглися б воювати від голодного виснаження. Та цього недостатньо для військового міністра. Я мушу принижуватися перед рабами. Чорт забирай цього Стентона — я заприсягнувся подавити зрадницькі заколоти і зберегти Федерацію штатів. Це все, що я маю зробити. І це все я зроблю.

Шерманові було не досить почути, що чорношкірі старійшини схвально оцінюють його дії. Пізно цієї ж ночі він наказав викликати Моррісона. Його розбудили.

— Візьміть перо, майоре. Записуйте — бойовий наказ, який там номер?

— Це буде номер п’ятнадцять, сер.

— Номер п’ятнадцять, — повторив він. — Морські острови на південь від Чарльстона і вся площа покинутих плантацій уздовж річок на тридцять миль у Південній Кароліні, а також і в Джорджії, і землі, що межує із Сент-Джон-рівер у Флориді, призначені для володіння переселеним чорношкірим. Ти зрозумів? Переселеним чорношкірим. Кожен звільнений негр з родиною отримає право власності на сорок акрів орної землі. Ну і зерно та знаряддя, щоб усе це обробляти. Всі межі визначте, а також видає документи, які підтверджують право власності, генерал Армії Сполучених Штатів — назви його «Інспектор з поселень та плантацій». І підготуй це мені на підпис, а ще й копію для містера Стентона.

— Я не належу до аболіціоністів[8], — подумав Шерман. — Але цією принадою я одним махом закрию рота Едвіну Стентону і позбавлюся нігерів, які залишаться тут обробляти свої сорок акрів, і поможи їм, Господи.

Аби відсвяткувати від’їзд міністра, Шерман влаштував для своїх генералів вечерю. Скидалося на те, що всім їм треба було відновити почуття власної гідності. Генерали тепер були жваві і знову самими собою. Шерман сидів на чолі довгого столу, поки чорні офіціанти заходили з награбованим у місті добром: тарілки з устрицями, смаженими індичками, запеченою шинкою, тарелями з паруючими горами рису, тарілками з солодкою картоплею, булками теплого хліба, тацями зі справжнім маслом та обплетеними бутлями з червоним вином. Шерман їв, пив і пропонував тости. Та більш за все йому кортіло знову на марш, де ніхто б не міг вказувати йому, що він має робити. Він хотів повернутися на поле бою. Що може бути краще за те, аби щоночі лежати на твердій землі, задивляючись на зорі? Що може бути краще, ніж щоранку вирушати в похід і вести війну так, як вважаєш ти, а не хтось інший? Відповіді були однозначні. Потреби — зрозумілі. Йому було вже досить Саванни з її тріумфом. Бо ж справжній тріумф полягав у невимовному задоволенні успішно робити роботу, що її для тебе визначив Господь. Там не було місця заздрощам, не було хвали, яка може виявитися міною, що вибухне, коли ти необережно на неї наступиш.

— Джентльмени, — оголосив Шерман, — досить нам цих єгипетських казанів з м’ясом. Завтра починаємо готуватися до нової кампанії. Ви всі знаєте, про що йдеться. У нас є дозвіл Гранта нарозумити обидві Кароліни. Це буде складно, без сумніву. Джорджія була не більше, ніж прогулянка. Ми мусимо позбавитися від зайвих коней, мулів і нігерів. Геть усе, що може обтяжити нашу боєздатність. Там нас чекає опір, тому марш буде важкий. Та я запевняю вас, безчесний штат — Південна Кароліна, як винуватець війни, зрозуміє, що його чекає лихо лиш тоді, коли побачить виблиски шабель нашої армії.