Розділ «Марш до моря»

Своєю рецензією Шерман зробив палац бавовняного брокера. Там було багато кімнат, у яких товсті килими і важкі завіси створювали повну тишу. Скрізь стояли кадки з пальмами та бюсти римських сенаторів на п’єдесталах. Стіни були завішані картинами, де зображувалися сцени життя в гаремі — жінки з рожевими сосками відпочивають під наглядом євнухів-негрів. Спав він мало. Здебільшого лежав у ванні, яка була в його апартаментах нагорі, курив сигару і читав, який він великий полководець. Улесливі листи надходили пакунками. Він покликав Мозеса Брауна, аби той долив гарячої води, це ж тепер єдина річ, здатна його заспокоїти, адже національне визнання аж надто збуджує. Пара також полегшувала йому дихання — його діймала астма, на яку впливав не лише дощ, але й вітер з моря. Шерман походив з Огайо. Навіть перебування біля моря вже вибивало його з колії. І коли він його бачив, то думав тільки про те, навіщо Господь створив щось таке, яке, знай, піднімається горою, накочується хвилями і розтікається по берегу.

Він написав дружині: «Я не вірю, що цей гучний тарарам на мою честь триватиме довго. Хіба ж це не ті самі газети, які після Шайло оголосили на весь світ, що я — божевільний? Це — зворотний бік медалі». А проте натовпи чорношкірих і вдень, і вночі стояли за будинком, чекаючи його появи. Щоранку о восьмій подавачі петицій ставали в чергу у вітальні. Періодично він спускався вниз, аби їх прийняти. Серед відвідувачів були і дружини генералів Конфедерації. Вони приносили листи від своїх чоловіків з проханням дати їм охоронну грамоту. Він охоче погоджувався. Полюбляв демонструвати свою галантність. Він хотів, аби мешканці Саванни знали, хай там що про нього балакають, він — людина гуманна. Найважче в цьому було переконати жіноцтво. Чим поважніший їхній вік, тим вища ймовірність того, що вони скажуть усе, що думають про нього. В якомусь розумінні він вважався корисним. З’явилася якась місіс Летиція Петтібон, її він невиразно пам’ятав ще відколи служив замолоду в Атланті. Він по тому не міг пригадати, що вона йому хотіла сказати, пам’ятав тільки, що була з вишитою бісером сумкою, прив’язаною до зап’ястка, а потім нею замахнулася. І якби він блискавично не відступив убік, то напевне б одним пораненим у його армії стало би більше. Після того, як жінку вивели з кімнати, він затягнувся сигарою і сказав своєму ад’ютанту:

— Новий наказ по армії, Моррісоне: дами мусять залишати свої сумки в передпокої.

Різдвяного ранку з чорного неба полилася злива. Шерман наказав підготувати війська до параду. Він написав свої зауваження з цього приводу, а командири рот мали прочитати їх рядовим. Стоячи на параді, солдати почули, що про них згадуватимуть у військовій історії світу. А Шерман, оглядаючи з трибуни війська, слухав, як його слова несинхронно долинали з усіх боків, наче крізь воду. Брезент над його головою напинався і лопотів на вітрі. Об’єднані два полкові оркестри заграли марш. Він звучав так, начебто кожна нота лунала двічі.

Шерман знову підсумував, що зроблено. Річку Огічі і затоку розміновано, берегові батареї конфедератів демонтовано. Корпус Слокума передислокувався за річку Саванну на канал, на сім миль далі. Говард зі своїми полками зайняв позиції на березі моря, кінноту Кілпатріка він послав у Кінгз Бридж, вона контролює дороги, що ведуть на північ та захід. Крамниці відчинено, вулиці прибрано, пожежні команди є і пильнують. Усі громадські будівлі, покинуті плантації і таке інше є власністю федерального уряду.

Він ніде не схибив. Тоді що ж не так? Всенародні почесті, що сипалися на нього останні кілька днів, здавалися холодною зливою, як і дощ на його обличчі. «Невже виною всьому ця чортова погода та мої легені?» — він зійшов з трибуни і поїхав у свої покої.

Сидячи обличчям до гарячого каміна і простягнувши до вогню ноги у вологих шкарпетках, Шерман почав міркувати. Тут, у Саванні, він аніяк не воює. Він тут керує. А от на полі бою, там усе було чисто, ясна мета, і вона мала зрозумілу форму. Якщо ж ідеться про керування, то воно вимагає погодження з цивільною владою і федеральними службами, що відають поповненням особового складу збройних сил і мають на меті мобілізувати чорношкірих у допоміжні підрозділи армії. Доводиться відхилятися, коли якась жіночка хоче луснути тебе своєю сумочкою. Місцеве населення поповнилося білими, що повтікали разом із звільненими рабами, які тяглися слідом за військом. Він годував їх усіх — білих і чорних. Порт був переповнений пакетботами, пароплавами і баркасами. Місто захрясло незаміжніми та покинутими жінками дітородного віку. Його солдати грали в азартні ігри, а ті, що не гуляли в будинках розпусти, наповнювали церкви. Він наказав займати солдатів муштрою, ввів комендантську годину, та ніщо з цього нездатне було зарадити тому, що з людей крапля за краплею виходить бойовий дух. Здавалося, що його збройна сила розм’якла і розтеклася по всій Саванні, наче розколочена глина. «Проте армія, хай там що, все таки існує, — сказав собі Шерман. — Де ж вона, коли я потребую її? Якщо я не виберуся звідси, то Вашингтон залюбки схрумає мене з кістками».

Цієї миті до кімнати зайшов майор Моррісон і повідомив про те, що у порт прибув на митному судні військовий міністр Едвін Стентон.

«Ось і зів’янув лавровий вінок, — згадалося Шерманові. — Що скаже Стентон? Що я дозволив десятитисячному конфедеративному війську вислизнути у Південну Кароліну? Людська здатність бути вдячним має свої межі. Вдячність містить у собі заздрість. А заздрість, у свою чергу, — байдужість недбалого світу». Міністерський екіпаж зупинився перед в’їздом, вартові взяли на караул. За владними повноваженнями Стентон лише другий після Президента, проте в Шерманових очах це був тільки гладкий чоловічок, його м’яке обличчя з пухкими щоками свідчило про тіло, що не витримало б і дня на марші.

— Вітаю, — сказав він, подаючи свою слабку руку. На цьому і закінчився обмін привітаннями.

Стентон заговорив навіть перш, ніж вони підійшли до дверей. Він багато чого мав на думці. Його густа роздвоєна борода піднімалась і опускалась із кожним вимовленим словом. Шерман, заворожений тією розгонистою бородою, доволі багато пропустив. А саме — щось про ставлення до чорношкірих. Власне, йшлося ось про що.

— Я би зустрівся з вашими генералами, — сказав Стентон.

Під час вечері Шерман відрекомендував свій генералітет. Вони мали презентабельний вигляд з церемоніальними шпагами, в рукавичках та з орденськими стрічками. Проте сиділи такі здерев’янілі, наче школярі в класі, поки Стентон ходив навколо столу, буцімто проводив урок.

— Я не впевнений, джентльмени, чи доречною є поведінка ваших військ стосовно звільнених рабів, — сказав він. — Моє розуміння даної ситуації є таким, що вони були позбавлені можливості приєднатися до війська, що їх вислали назад до їхніх господарів або ж залишили здобиччю партизанів.

Чоловіки подивилися на згорбленого у кріслі Шермана, який з насупленими бровами мав доволі похмурий вигляд.

— Шановний міністре, — озвався Шерман, — як ви собі уявляєте, аби я вів через ворожу територію шістдесят тисяч вояків із тягарем у вигляді всіх рабів Джорджії? До слова, здається, негри ось тут, у чому ви можете переконатися, визирнувши у вікно.

— Ви відмовилися взяти їх на службу до своєї армії, окрім хіба що як робочу силу.

— Їх найкраще використовувати саме як робочу силу.

— Тут ми маємо рапорт щодо інциденту на річці Ебенізер-Крік. Було таке? Ваш генерал Дейвіс відтягнув міст, залишивши сотні помирати. Деякі з них утопилися, деяких по-звірячому забили партизани. Де він? Чому він не тут?

— Він на чергуванні. Його викличуть.