Розділ «Марш до моря»

Метті не уявляла собі, яким чином після повернення у Філдстоун їхнє господарство підніметься і знову запрацює, адже Джон продав усі робочі руки. Вона, звичайно, розуміла, що існує ймовірність того, що рабів більше не буде, але разом з тим погано усвідомлювала, як усе може бути зроблено без їхньої участі. Тому часто уявляючи собі закінчення війни і повернення додому, вона завжди думала, що там будуть і раби. Метті читала в газетах про погані для Конфедерації новини, та якось не могла пов’язати це в цілому зі зміною Південного життя. А коли на якусь мить їй це і вдавалося, то зв’язок раптом зникав, і війна здавалася їй хоч і жахливою, проте тимчасовою ситуацією, лише перервою без якихось значних наслідків. Вона хвилювалася за синів, які пішли воювати, але разом з тим не уявляла, що вони можуть не повернутися, або ж коли повернуться, то будуть старшими, чи хоча б якось відрізнятимуться, стануть не такі, якими пішли з дому.

І потім її страшенно образило, коли одного дня вона висловила надію на майбутнє, а Джон обізвав її ідіоткою. Це було складно забути, так жорстоко він з нею обійшовся. Адже вона зовсім не ідіотка. Вона дуже здібна людина, віддана дружина, розумна і прониклива мати. Зрештою вона розуміється на бухгалтерії і вміла господарювати. І це її розвинений смак у тканинах і меблюванні створив їхній чудовий будинок. Він був надто суворий зі своїми синами, коли ті ще були хлоп’ятами, і вона пояснила йому, чому це неправильно, і він послухався її. Він у багатьох випадках звертався до неї за порадою, і вона давала справді хороші поради. Та зрештою навіть тепер, за цих обставин вона поводилася пристойніше і виваженіше, ніж він. Це ж не вона божевільно бігала по всій Саванні, розповідаючи військовим, в чому вони помиляються. Хлопці розповіли їй по секрету, як він збентежував їх, особливо тоді, коли провів до того місця, де вони мали стати на варту, звідки його і прогнали офіцери.

Проте вона ж не вважала, що Джон збожеволів, хоч і бачила, що він учинив: продав добрячих рабів, притьмом одвіз усю сім’ю в Саванну, щоб вона жила тут у приймах, а якби він навіть поїхав із хлопцями, вона могла б лишитися і ніхто б її не зайняв, бо ж вона тепер бачить тут у Саванні, що жінки, чиї чоловіки і сини воюють на боці Півдня, живуть і господарюють у своїх домах, і хай би армія Північних штатів пройшла і забрала і харчі, і скотину, вона б лишилася господинею Філдстоуна у своєму будинку, серед своїх любих речей і як-небудь би дотривала до повернення своїх, тож вона не стала запитувати себе, чи все, що зробив Джон і з чим погодилася вона, було насправді спричинене потугами хворого розуму; не стала аж до тієї ночі, коли війська генерала Гарді відступили на той берег річки Саванни до Південної Кароліни. Джон був там, на Брод-стріт, а солдати стояли в строю, чекаючи своєї черги перейти понтонний міст. І він ну обзивати їх боягузами. Ці бідні хлопці, я ж їх бачила, змерзлі, бідолашні, стоять там. Уже після опівночі, надворі вітряно і зимно, деякі з них зовсім босі, а деякі — взуті в жіночі черевики — ось як кепсько споряджені були ці солдати. І я все ходила між рядами й шукала Джона молодшого і меншого Джеймі, та даремно. А тим часом Джон, чуб його стирчить закуйовджений, обличчя розпалене, а на шиї виступили жили, галасує там, закликаючи всіх повертатися назад у траншеї і поводитися, як справжні чоловіки, а не як боязка патолоч, аж поки під’їхав офіцер і сказав:

— Сер, я буду вдячний вам, якщо ви зникнете з поля зору, бо ж інакше мені доведеться розстріляти вас за те, що ви закликаєте солдат до непослуху наказам.

То була така вітряна ніч, і, насправді, відступ був добре організований, це врятувало місто від руйнації, якби ми продовжували чинити опір, — так, я чула від людей, що так само, як і ми всі, були налякані відведенням наших військ. Скрізь горіли великі вогнища, начебто армія й досі у місті, і всю ніч у бік позицій федералів стріляли гармати, аби лишень надурити їх, щоб вони не пішли на штурм, поки наші війська з усім обозом та припасами, а також з моїми двома синами, дякувати Господу, таємно подалися геть, і хлопці не загинули, як багато інших, розтоптаних чоботами генерала Шермана.

І з тієї ночі — коли це було, лише кілька днів тому, — він, Джон, більше не говорив, цей несамовитий чоловік, цей лютий чоловік, він зробився таким спокійним і тихим, що це навіть лякало мене, оте, як він дивиться на того, хто звертається до нього і нічого не відповідає. І це чоловік! Чи може людина лише за кілька днів так постаріти? Чи він завжди був такий старий, а його сили, які приховували справжній вік, взяли і покинули його? І чого йому було йти на той склад, де були наші речі, де зберігалися наші меблі, твори мистецтва та килими? Можливо, хотів поговорити зі своїм другом, бавовняним брокером, містером Фейнстайном, який був таким люб’язним постачальником і так уважно слухав Джона. Це було більше, ніж просто бізнесовий зв’язок, таке чудернацьке товариство для мого чоловіка, бо ж містер Фейнстайн єврейський джентльмен. Та, мабуть, Джон мусив з кимось поговорити, якщо не зі мною. Я пішла за ним слідом. Мене так непокоїв його психічний стан, що я не уявляла, на що він здатний. Двоє солдатів федералів стояли на варті біля дверей складу, тримаючи перед собою рушниці. І там, на вулиці, стояв містер Фейнстайн з одним зі своїх робітників. Його не пускали у власну будівлю.

— Джоне, заговорив він, — у мене забрали бізнес. — Я маю ось цей клапоть паперу з наказом, підписаним генералом Шерманом. Відповідно до нього мій склад і вся в ньому бавовна є власністю федеральної армії, — і містер Фейнстайн підніс руки до неба.

І звісно, Джон Джеймсон, будучи тим, ким він є, не міг стерпіти цього. Поміркованіший чоловік міг би піти до генерала чи до когось у його штабі та пояснити ситуацію, лишень пояснити, що, мовляв, наші особисті речі лежать там разом із бавовняним товаром. І зрозуміло, що бавовна є військовою здобиччю, проте навіщо федеральній армії здалися, наприклад, мої вишиті крісла чи мої англійські тканини? Чи персидські килими? Чи моя родинна Біблія у білій шкуратяній оправі з її літографіями та дубовою підставкою у вигляді левиної лапи з кігтями. Та Джон тепер з’їхав з глузду. Він вимагав у солдат, щоби ті пустили його, але навіщо? Чи він збирався самотужки винести всі наші речі? Він зробився агресивним і погрожував їм. А потім підняв брукняк із купи каміння на вулиці і повернувся до того місця, де стояли солдати. О, я намагалася завадити йому, проте він вирвався, і містер Фейнстайн вигукнув:

— Зачекайте, Джеймсоне!

Один із солдатів підняв свою рушницю, і я заголосила. Що було справді огидним, так це те, що він жодним чином не попередив, він нічого не сказав, той солдат — і я ніколи не хотіла б ще раз почути той звук — коли він прикладом рушниці луснув Джона Джеймсона по голові. І я бачила, як мій чоловік, із яким я прожила дев’ятнадцять років і який одружився зі мною, коли я була ще юною дівчиною, та повіз жити на свою плантацію, впав, наче зрублене дерево, його душа відлітала разом із кров’ю, що бризкала з його нещасної голови.

Зайшовши в палату, Перл побачила, як біля одного з ліжок сидить жінка, зі спини схожа на дружину Хазяїна. Перл не хотіла вірити побаченому. Вона крадькома підступила боком ближче, готова втекти. Аж раптом через плече жінки побачила пацієнта з перев’язаною головою. То був її тато.

Цієї миті Метті Джеймсон озирнулася і зустрілася поглядом з дитиною, думка про яку переслідувала її все життя. На Перл були блакитні федеративні брюки під спідницею та пояс уніформи навколо талії. У руках вона тримала купу білих рушників. Своє тепер довше волосся вона зав’язувала у вузол. Метті не пролила ані сльозинки, сидячи біля свого непритомного чоловіка. Аж тепер її очі наповнилися слізьми.

Її життя зруйновано, розірвано на шматки, і тут стояло це дитя гріха її чоловіка, знамення такого повороту долі, який Господь міг створити лише з метою помсти.

Скільки ж разів протягом цих років вона хотіла торкнутися цієї гарної дитини, скільки разів вона хотіла полегшити їй життя. Проте Джон не хотів з нею мати нічого спільного, і вона доволі легко з цим погодилася. Коли померла Ненсі Вілкінс, Метті відчула полегшення. Вона вважала, що щезла тінь, яка щодень лягала на її життя, у вигляді такої дуже вродливої рабині, як Ненсі Вілкінс. Вона вважала, що прийшов кінець приниженню від цілої плантації рабів, які знали, що її принад для Хазяїна виявилося недостатньо. Та залишалася Перл. І якщо вона, Метті, виявляла якісь ознаки доброзичливості чи часом робила якісь жести примирення, то сама Перл знеохочувала її, викликала неприязнь своїми зухвалими манерами та поглядами, сповненими презирства. І чим дорослішою вона робилася, тим норовистішою. Це була провина самої Перл, що вона не знайшла собі місця у Філдстоуні, — ні в панській садибі, ні в бараках рабів, занадто зухвала для одного місця і зарозуміла для іншого. І один тільки Роско піклувався про неї, даючи їй роботу чи то на кухні, чи в пральні, або ж відправляючи її в поле, коли була потреба. Та Метті, яка завжди вважала себе добропорядною християнкою, тепер інакше подивилася на неї, згадала, як останній раз побачила Перл, яка, стоячи з сумкою, чекала, що Джон скаже їй сідати в екіпаж і їхати з ними. І як же зраділа вона, що здихалася її, і подумала, ну, хоч за що-небудь можна подякувати цій клятій війні. І тепер Метті по вінця сповнилася цими думками і залилася слізьми, і, зігнувшись, заридала перед своїм коматозним чоловіком.

На жіночі сльози Перл дивилася із зневагою, тож зосередила свою увагу на татові. Який же мирний і шляхетний він мав вигляд із заплющеними очима, ніби розмірковуючи над чимось важливим у спокійних глибинах своєї душі.

— Та це не схоже на тебе, — промовила вона, мабуть, не усвідомлюючи, що говорить уголос. — Я ніколи не пам’ятаю, щоб ти лежав на ліжку, тату. Завше на ногах і верхи, мало не наїжджаючи на своїх робітників у полі, кричиш на них, а дома тупаєш. Я чула твій тупіт по всьому дому. Чи не відкрив би ти очі, тату? Це Перл, твоя рідна дитина. Не ти мене охрестив, а моя мама. Вона назвала мене Перл за мою білу шкіру. Твою шкіру, маса Джеймсон, мій тату. Твою чудову білу шкіру. Шо з тобою сталася, шо ти лежиш туточки? Я ніколи не бачила тебе таким тихим. Я хотіла б, шоб ти прокинувся, і я тоді сказала б тобі, шо я вільна. І за законами Біблії ти ничо не можеш зробити з тим, шо я маю твоє прізвище. Це Перл Вілкінс Джеймсон каже тобі на вухо, тату. Твоя Перл, бо я надіюся, шо ти підведешся і житимеш довго, шоб пам’ятати це. Ну ж бо, тату, відкрий свої очі і подивись на дочку своєї плоті і крові. Твої очі закриті, але я знаю, шо ти мене слухаєш. Я знаю, шо ти мене чуєш. І якщо ти хвилюєшся за мене, то я можу табі сказати, шо ніхто з чоловіків не буде зі мною так вестися, як ти із маєю мамою, ні, сер. Так шо тобі не треба хвилюватися за свою Перл. Вона зараз тут, у Саванні, і це тіки початок. Вона піде далеко, твоя Перл. Вона прославить твоє ім’я, очистить від твого сорому і лайна. Зробить його знову чистим і гарним, шоб пам’ятали люди.

XV

У перші дні окупації Шерман надіслав телеграму Президентові: «Насмілюся подарувати Вам як Різдвяний подарунок місто Саванну зі ста п’ятдесятьма тяжкими гарматами і складами боєприпасів. А також із близько двадцятьма п’яти тисячами кіп бавовни».

У своїх руках він тримав сповненого шанобливої вдячності листа від Лінкольна. Захоплена записка від Гранта. Копія резолюції конгресу на його честь. Улесливі статті в газетах.

Країна була в дикому захваті. Генерал, від якого нічого не було чутно місяцями, встромив свою сокиру у саме серце бунтарського Півдня.