Розділ «Марш до моря»

Принесли цивільного чоловіка з удавленим переломом черепа. Його вніс на руках негр. Один із вартових пояснював, що йому не місце у військовому шпиталі, проте дружина жертви сказала, що вони нікуди не підуть, бо покалічив його солдат, такий як і ти. Рід звелів принести чоловіка в операційну. Йому поголили голову. Емілі принесла зволожену бромом тканину і змила поголений череп, потім обережно витерла. Пацієнту було біля шістдесяти років. Він був дужий, широкоплечий, але волосся на грудях було сиве. Обличчя — мертвотно-бліде. Очі — заплющені. Щелепа одвисла, і дихання ледь відчувалося. У черепі була еліпсоподібна ум’ятина з правого боку просто над лобом. Емілі зробила крок назад, та не зводила очей з операційного столу. Вона переборе себе, не відвернеться.

Рід зробив надріз до потилиці і два поперечні надрізи на кожному кінці. Відгорнув скальп, оголив череп. Санітар витер його губкою. Один за одним Рід пінцетом видалив скалки та уламки. Увігнута кістка була довжиною чотири сантиметри. Взявши трепанатор, він зафіксував шпильку перфоратора на лінії перелому. — Це для того, аби попередити прорізання у мембрану під кісткою, dura matter[7], — пояснив він Емілі. Останнім часом він помітив, що навчає її, начебто вона студент-медик. Емілі це також розуміла. Вона виявила, що його медична термінологія та стоїчний спокій, з яким він сприймав найжахливіші речі, допомагали їй віднайти хоробрість. Вона дивилася і навчалася.

Він підкрутив шпильку гвинтом, який наполовину виходив із трепанатора.

— Ось так, — сказав він.

Емілі кивнула, хоча Рід, зігнувшись над пацієнтом, не міг її бачити. Потім він повернув рукоятку трепанатора, і кругла гостра голівка заглибилась у кістковий диск, практично розрізавши його. Він послабив шпильку перфоратора, а потім, відтягнувши її, зафіксував і протягнув трепанатор. Далі вставив сплюснуте лезо під кістку і повільно відокремив диск від черепа.

Під мозковою оболонкою був страшний кров’яний пухир багряного кольору. Емілі здалося, що він схожий на шапку мухомора.

— Гематома, — сказав Рід. Він вибрав маленький скальпель із заокругленим лезом і надрізав оболонку, аби відточити гематому. Кров вимочували лляними салфетками. — Тепер вона не буде тиснути, — сказав він. — Поки припиниться кровотеча, рана буде закрита лляними салфетками та марлею. Якщо він виживе, — додав Рід, — то носитиме свинцеву накладку, поки врешті там виросте щось на кшталт кості.

Пацієнта перенесли в палату. Вони досі не подумали дізнатись його імені. Емілі була готова сидіти біля ліжка і міняти салфетки.

— Ні, — відказав Рід, — ми покличемо вдову, хай вона сидить біля нього. Ми з вами будемо навідуватися.

— Вдову? — перепитала Емілі.

Рід помив руки у мисці з водою. Він глянув на неї й усміхнувся. То була сумна усмішка блакитно-льодяних очей, у яких світилася біль його неспромоги.

— Ми з’ясуємо, скільки він пролежав у такому стані. Поміч подати треба було без затримки. Бо ж він немолодий чоловік. Струс мозку у нього серйозний. Він може ніколи не прокинутися. А навіть якщо і прокинеться, ми майже завжди маємо справу з інфекцією. А спинити інфекцію в мозку, вважай, неможливо. Ходімо, — промовив Рід, — ви допоможете мені якось підбадьорити жінку.

Виходячи в приймальню, Рід спитав Емілі, чи вона пам’ятає, що сьогодні Святвечір. Вона забула. І взагалі її здивувало, що свята, пов’язані із колишнім звичним життям, відзначаються й нині. Він узяв її за руку.

— Ми сьогодні повечеряємо з офіцерами у готелі «Пуласко». А потім чи хотіли б ви подивитися на негритянські танці?

Побачивши у приймальні Емілі, Метті Джеймсон бовкнула найперше, що спало на думку:

— Чи ви, бува, не дочка судді Томпсона з Мілледжвіля?

З того дня, коли вони прибули у Саванну, Метті не пригадувала жодної миті, коли б Джон не лютував, ремствуючи на всіх і проклинаючи владу. По-перше, його не взяли в армію. Вони охоче забрали хлопців, і де ж вони тепер? Погнали їх Бог знає куди, у Південну Кароліну, її синів, її дітей, одному чотирнадцять, другому п’ятнадцять років, пішли вони в солдати. А от їхнього батька — ні! Джон взагалі-то звернувся до генерала Гарді, який, глянувши на нього, сказав, що він занадто старий для рядового, а коли хоче бути офіцером, то хай приведе свій власний полк.

— Я зроблю це, клянусь Господом, Гарді, — сказав Джон і розповів потім, що генерал тільки посміхнувся. Як і слід було очікувати, весь штат був випотрошений, усіх здатних воювати збирали по всіх усюдах, і його так звана армія насправді була ні до чого не здатним скупченням ополченців і кадетів.

І потім Джону видалося нестерпним, що в цілій Саванні не було жодного пристойного будинку, внаслідок чого вони мусили зупинитися на Грін-стріт в оселі її старшої сестри Сіссі, яка ніколи йому не подобалася через свою зарозумілість. І це таки була правда, Сіссі вважала, що знає краще за будь-кого, що і як треба зробити, і давала вказівки згідно з власним розумінням. Без сумніву, це і призвело до того, що вона так ніколи і не знайшла собі чоловіка. Сіссі навіть у дитинстві поводилася саме так, і Метті добре пам’ятала — ігри, в які вони гралися, завжди були іграми Сіссі, із правилами Сіссі — навіть із різницею у віці між ними в півтора роки, здавалося, що вона вже народилася зі знанням всього і безпомилковими судженнями, тож Метті завжди мусила поступатися, переглядати свої умовиводи, заперечувати власні судження, на зразок того, як вона діяла, живучи із Джоном Джеймсоном, який так само любив командувати, через що, мабуть, і не терпів свою зовицю. То були два чоботи пара. Сіссі вічно супилася і насуплена міна за стільки років так в’їлась їй в обличчя, що тепер звичайнісіньке найдоброзичливіше зауваження, вимовлене зі стиснутими губами і прищуленими очима, звучало дошкульно. На її обідах у їдальні зависала холодна мовчанка. Її меню відображало дефіцити воєнного часу, та й чорношкірі у плані обслуговування були дещо повільніші, ніж мали б бути, як нібито, чекаючи приходу Шермана з його армією, вони виробляли в собі навики до незалежності. І вона, Метті, розривалася між сестрою та чоловіком — шаноблива до однієї та заспокійлива до другого. Сіссі успадкувала родинний будинок, і хоч вона й не сказала гостям жодного докірливого слова, атмосфера в домі була просякнута її невдоволенням їхньою присутністю. Не минуло навіть і місяця від їхнього приїзду, а здавалося, що вони тут уже цілу вічність.

Звісно, Джон намагався йти з дому якомога частіше, і Господь його знає, що він робив цілісінький день на вулицях Саванни, коли, де не глянь, скрізь барикади, укріплення і за ними солдати. Проте без свого маєтку він не знав, куди себе діти. І одного разу, без її відома, він пішов кудись із нашим Роско, а повернувся сам — нашого любого Роско не було, начебто він і не прожив із ними стільки років, не завдавши їм ніякого клопоту. Джон тільки пояснив, що, мовляв, він узяв від нього все, що міг, а те, що лишилося, було не варте того, щоб його утримувати.