Розділ «Марш до моря»

— Ні, сер, ви помиляєтеся. Коли я був на полі бою і над моєю головою свистіла картеч, я ні про що інше, окрім як залишитися живим, і не думав. Я був виснажений, але мав жадобу до життя, і це мені допомогло. І тепер я от виснажений цим. Посади мене в окоп, це одна річ, але ж відведи мене у місто, в якому де не глянь жінки, це зовсім інша. Але в обох випадках це потреба коритися природному інстинкту. І те і те є питанням виживання.

— Із повією навряд чи виживеш, — зауважив Віл. — Я от лишень сьогодні бачив у палаті дещо з того, що може зробити повія. Ти теж бачив цього бідолаху, у якого ртуть з’їла половину обличчя.

— Ти ж ніколи не був з жінкою, еге ж?

Віл мовчав.

— Та годі, тобі нічого соромитися. Ти ж іще хлоп, хоча мушу визнати, що мені не було і тринадцяти років, коли одна люб’язна жіночка завела мене в комору. І скільки ж тобі зараз років? Та нехай, не треба мені знати, де ти виріс і як ти жив. Цілком зрозуміло, що ти був під опікою, до того ж якийсь проповідник промив тобі мізки. Тож не знаючи жінки, ти і гадки не маєш про м’якеньку священну заглибину, що в неї між ногами. Господи, Боже мій, лишень подумати про це — давай на хвильку сядемо на лаву.

Віл спостерігав захід сонця крізь пасма моху, що звисали з дуба. Арлі промовив:

— Якщо і є якась причина воювати, то це не для того, щоб зберегти єдність Республіки і тим паче не для того, щоб звільнити нігерів, ідеться не про що інше, як про те, щоб мати в ліжку свою або й чужу жінку за першою ж вимогою. Йдеться про найвищий ступінь виживання, юний Віле, виживання, якого ти досягаєш вже після того, як відбуваєш до свого Господа, який з твоїх чресел створив тих, хто і виглядає, як ти, і розмовляє, як ти, співзвучний з тобою, і мислить як ти, і який зрештою є ти, і ти житимеш у нових і нових поколіннях нащадків. І тобі відомо, як він постановив це робити: ми маємо перетворити наші мечі на орала і наприкінці дня повертатися додому і після доброї вечері вести у спальню їх, цих благословенних Господом створінь, які дані нам його милістю, знімати з них сукні, сорочки, корсети і чим там у біса ще вони прикривають себе, аж доки перед нами лиш їхні голі ноги і груди, і животи, і сідниці для повної твоєї втіхи і володіння... О Боже. І коли ми заходимо в них, дістаємося до глибини їхнього єства, і вони кричать нам у вуха, ми відчуваємо, що в усьому Господньому світі немає нічого м’якішого, теплішого і солодшого, ніж та глибина, що приймає наше пругке знаряддя. І ми створені Господом випорснути в неї творіння наших чресел. Тому, хлопче, не кажи мені того, чого не знаєш. І якщо дівчата з борделю, яких ти так ганьбиш, хоча б наполовину дають те, про що я тобі розповідав, будь ласка, запам’ятай, що вони — таке ж чудове південне жіноцтво, як і ота твоя омріяна міз сестра Томпсон, яка, даю тобі слово, смакуватиме не солодше найогиднішої повії у тих будинках на березі.

Сидячи там у роздумах про те, як він зганьбив південне жіноцтво, Віл безпомилково розпізнав спів церковного гімну. А ось Арлі, почувши їх, аж підстрибнув: Господь сказав, що поміч до мене прийде. І ось вона прийшла!

Схопивши Віла за лікоть, Арлі квапливо повів його вулицями, і скоро вони знайшли церкву. Це була Перша Баптистська, що виходила своїм пишним гранітним фасадом на центральну площу. Двері були відчинені, і гімн так розливався назовні, що, здавалося, він покривав живі дуби, якими ряснів парк. Вони вийшли на паперть і опинилися у натовпі солдатів, що стояли просто всередині.

— Перепрошую, — повторював Арлі, протискуючись уперед. — Перепрошую, якщо ваша ласка. Сподіваюся, ми не запізнилися, — сказав він Вілові, який проштовхувався слідом за ним, хоча і не знав, про що йдеться. Напівдороги до олтаря Арлі помітив вільне місце посередині лави.

— Вибач нас, брате, перепрошуємо, вибачте, красно дякуємо, — бурмотів він і сяяв своєю блаженною усмішкою, звертаючись до людей, на чиї ноги наступав своїми новими черевиками. І за мить вони стоять серед інших, тримаючи в руках збірники церковних гімнів. Серед присутніх переважали сині уніформи, хоча були там і цивільні парафіяни. Втім, у хорі загалом звучали сильні голоси солдат, правда, не в одній тональності, проте завзяті у своєму заклику піти помолитися вниз до річки.

У церкві Віл завжди нервувався, можливо, через те, що він ще дитиною бачив, як із його батька й матері, які протягом тижня лиш пили та сварилися, церква робила зовсім інших людей. Він не розумів, для чого людям треба ходити в церкву, окрім того, щоби вдавати з себе кращих людей, ніж вони є насправді. Саме це удавання і лякало його. Він дорослішав із цією думкою і тепер, дивлячись навколо, бачив ті самі відкриті роти і скляні очі співців, але розумів, що вони не лише прикидаються, але й хотіли бути кращими, ніж є. Проте тішитися цим не варто, бо ж війна триває, отож не важливо, що люди хочуть чи думають, що хочуть, адже вони так само йдуть і роблять те, що і завжди, шукаючи різні можливості згрішити проти свого Господа, а потім прийти у церкву і замолити свої гріхи, що очищуватиме їх на деякий час, після чого вони знову зможуть согрішити, по тому в черговий раз покаятися і так далі. Отож, думав Віл, нехай би янкі несли на плечах свого війська власну церкву. — Поможи мені, Боже, — думав Віл, не відчуваючи протиріч у собі, бо ж я не можу себе віднести ні до рабовласницької сторони, ні до протилежної. Я не знаю нікого і нічого, чому б міг присвятитися всім своїм серцем, окрім хіба що міс Емілі Томпсон.

Коли закінчився спів гімнів і орган заграв стишено, понесли по колу таріль для пожертв. Віл хвилювався, бо не мав навіть одного пенні, а не хотілося виглядати останнім покидьком. Проте зиркнувши у той бік, де носій з тарелем підійшов до першого в ряду чоловіка і потім спостерігаючи за тим, як таріль, на який клали навіть федеральні долари, просувався до них, він подумав, що не він, а саме Арлі посадив їх на середину цієї лави, і в ту саму мить, коли таріль поставили на його пучки, він знав, що Арлі вдарить кулаком днище, і гроші полетять у повітря, а вони попадають навколішки і битимуться головами об лави попереду, збираючи монети і банкноти та кладучи майже всі гроші на місце, а потім підведуться — збирач грошей сердито подивиться на них у кінці лави, солдати навколо хитатимуть головами — незграбні йолопи сором’язливо усміхатимуться, що, до слова, в його випадку так і буде, натомість у випадку Арлі буде звичайними хитрощами. І оскільки таїнству подаянь нічого більше не перешкоджатиме і орган тихо гратиме, прославляючи ім’я Боже, лишень двоє збентежених віруючих з червоними обличчями не зможуть дочекатися закінчення служби, аби з чужими грішми в кишенях податися до повій на Чарльстон-стріт.

Ріду Сарторіусу дали палату на першому поверсі та операційну кімнату військового шпиталю — розкіш, якою він насолоджувався після польових умов. Проте Емілі так не здалося. У палаті було більше двадцяти ліжок, половину з яких займали солдати Конфедерації. Вони помирали від ран або ж повільно згасали від хвороб. Жахливий запах не вивітрився навіть після того, як вона відкрила всі вікна. І у зв’язку з блокадою шпиталю бракувало навіть таких речей, як бинти. Не було ні каломелі, ні хлороформу, ні блювотного засобу, ні подразника шкіри чи наркотиків. Отже, обставини склалися так, що постачання у шпиталь здійснювалося з польових санітарних запасів. До того ж хоч армія відпочивала, пацієнтів не зменшувалось. Люди приходили з температурою, багато було з бронхітом, бо під час облоги міста доводилося сидіти в болоті у мокрому одязі, голодні і без можливості розпалити вогнище, тепер вони починали хворіти і ледве стояли на ногах. А ще настало загальне послаблення військової дисципліни: військовослужбовці пили, билися, швендяли ночами по місту і з’являлися зранку в негодящому для своїх обов’язків стані. Цей шпиталь у досі пристойному місті Саванна більше нагадував божевільню. Справи погіршувалися ще й тому, що їм бракувало працівників. Сарторіус не мав асистента. Троє полкових санітарів злягли: двоє — з пневмонією, один — із рецидивом малярії. Отож на чергуванні були не лише Емілі і пара з Мілена, але й також Перл, яка хазяйнувала в коморі — складала рушники та скручувати бинти в сувої.

Та де ж, із біса, пропали ті двоє? Їм завжди вдавалося не бути там, де їх потребували.

Рід розповів їй, що під час огляду тих двох у Мілені, він зрозумів, що вони не були тими, за кого себе видавали. Вони ніяк не могли сидіти в тій брудній дірі, бо ж не вмирали з голоду, їхні очі були ясні, шкіра — здоровою, нігті — рожевими, і нарешті не заросли аж так щетиною.

— Я підозрюю, що вони — шпигуни, — сказав Рід.

— Шпигуни? — вона збентежилася, згадавши про одного з них, про Віла, який здався їй радше приємним хлопцем. — І як такий може бути шпигуном?

— Таких пройдисвітів багато з’являється в хаосі війни. Я не знаю, чи правду вони кажуть, що буцімто служили в якомусь там полку. Зрештою, це мене не обходить. Якщо ж вони і вирішили приєднатися до медичної частини лише тому, що тут важче їх вивести на чисту воду, то вони зробили правильний вибір. Але що вони тут можуть вивідати? Можливо, мої способи ампутації? Та нехай, будь ласка, — він посміхнувся. — А поки що вони митимуть підлогу і прибиратимуть за дизентерійними хворими.

Зазвичай Рід Сарторіус не згадував своє минуле, тому вона здивувалася, коли він розповів про те, як батько відправив його ще хлопцем у військову академію в Гьотингені. Там він навчився ненавидіти муштру, віддавання честі та іншу ієрархічну бридню солдафона. Він використав саме цю фразу — яка викликала в неї посмішку — «ієрархічну бридню солдафона».