Розділ «Марш до моря»

Гуляли з ними й молоденькі дівчатка з кухні, і вона помітила, що вони собі надумали, тому ні на мить не відпускала Колхауса. Чи то завдяки своїй розсудливій вдачі чи вихованню у домі судді, яке навчило її розуміти, що і до чого на світі робиться, Вільма усвідомлювала, що вона дівчина, слава Богу, досить приваблива, хоча те, що насправді вабило до неї Колхауса Вокера — це її порядність, і звісно те, що вона вміла читати та писати і ніколи не погодилася б лягти з ним у ліжко до законного одруження. Він погодився із її настановою, а вона глибоко в серці знала, що турбуватися немає причини, бо ж вона і була тією єдиною, яку він шукав.

Тієї ночі після не зовсім цнотливих обіймів і поцілунків вони заснули на сіннику, а зранку вона розповіла йому про те, що спало їй на думку. Він знову пішов до річки і вже біля опівдня в одному з міських парків, де було багато військових і сонце зігрівало ясне небо, вона стала між імпровізованою стійкою та смаженими устрицями на вогнищі, що його Колхаус розпалив у металевому барабані. Він крутив кульки з газет нахвалював свій товар.

— Найкращі свіжо посмажені устриці від міз Вільми! — гукав він, і таким чином вони продали свій вилов солдатам і навіть офіцерам, та й зрештою кільком місцевим сепаратистам, які не могли змиритися з долею свого міста, але разом з тим вирішили, що смажені устриці були занадто смачні, щоб не поживитися ними. Тож Вільма з Колхаусом продали три великі кошики і вже на кінець дня мали тринадцять справжніх федеративних доларів.

— У мене вони тут збережуться, — сказала Вільма, повернулася до нього спиною і, піднявши поділ спідниці, заховала складені банкноти під пояс панталонів.

Арлі з Вілом нове взуття отримали без проблем. Вони тільки постояли в черзі до квартирмейстера і мусили показати йому свої ноги. Проте із платнею було інакше, її видавали за відомістю, де було зазначено прізвище і полк кожного отримувача. Ці дані звіряли із записом у книзі скарбничого.

— Ну, і що ж радить нам Господь робити тепер? — запитав Віл, дивлячись на свої нові жорсткі черевики, які тисли у пальцях, а задники натирали в щиколотки.

— Він каже, щоб я трохи потерпів, і все буде гаразд, — відповів Арлі.

Полковник Сарторіус дозволив їм відлучитися, лише щоб отримати обмундирування, проте тепер вони не поспішали вернутися до військового шпиталю Саванни, де він облаштував свою операційну. Місто здалося без бою, фургони, щоб привозити поранених, стояли без діла, тож їм довелося працювати санітарами, доглядати хворих, виносити судна і робити подібну до цього неприємну роботу.

Ось дибають вони у нерозношених черевиках і почуваються такими жалюгідними. Думають, що кожен синій мундир, окрім них, має одноденну відпустку і гроші в кишені. І потім оця катавасія з поштою, тонни якої вивантажували з кораблів і цілісінький день усі читали листи з дому. Арлі сказав, що це направду гідне жалю видовище спостерігати, чим займаються дорослі чоловіки. Але Вілові здавалося, що він би не заперечував, якби хтось надіслав йому звісточку. Та вони не одержали жодної писульки, на його думку, лише тому, що немає жодної людини в усьому світі, якій би не було байдуже, хто вони і де вони зараз опинилися.

Їх ледь не змела з тротуару юрма сивіючих військових, деякі з них п’яненькі, що весело балакали, кудись поспішаючи.

— Агей! — обурився Віл. Проте Арлі зацікавився. Подав знак Вілу, і вони поспішили слідом до порту, де на Чарльстон-стріт у ряду кількох з’єднаних двоповерхових будинків з червоної цегли з кожного вікна їм усміхалася жінка.

Біля дверей вартували озброєні солдати. Та веселенькі військові не звернули на них ніякої уваги, а ті, маючи здоровий глузд, розступилися і пропустили весь гурт. Позирнувши один на одного, і потім уважно в той та другий бік вулиці, охоронці й самі зайшли всередину і зачинили за собою двері.

Арлі з Вілом спостерігали за тим, як жінки одна за одною зникають із вікон.

— Це вже справжня жорстокість, — промовив Арлі. Особливо приваблива чарівниця служниць з вікна другого поверху глянула йому в очі і, припрошуючи, кивнула головою, а потім зникла. — Бідна дівчина, вона ж закохалася в мене, — сказав Арлі.

Обидва стояли на порожній вулиці, а веселощі за цегляними стінами стали ще гучнішими.

В душі Віл радів, що в них немає грошей. Його мучили докори сумління: дивитися на жінок у вікнах, стояти там і думати про те, про що він думав, означало забруднювати світлий образ медсестри Томпсон. І неважливо, що вона його чи й знає, не кажучи вже про його почуття, та один лише погляд на тих повій, відчував він, був уже зрадою стосовно неї.

— Годі про це, — сказав він. — Ходімо.

Арлі дістав із кишені дешеву сигару і закурив її.

— Господь дав мені дещо інше, окрім моїх природних можливостей, Віле, мій хлопчику. Він дав мені дух. Він дав мені людську сутність. Він зробив із мене того, хто не боїться нічого, ні розстрілу, ні армії, яка позбавляє мене природних прав прояву моєї індивідуальності. — Вони рушили назад. — Я — чемпіон з виживання, — хвалився Арлі. — Варто мені використати бодай часточку того таланту, який допомагає мені вижити на цій війні, і я відразу добуду пару потрібних мені федеральних доларів.

— Це ж лишень чортова повія, — вигукнув Віл.