Розділ «Марш до моря»

— Ні, мем, парад скінчився, — сказав він, — і люди розходяться. — Він обернувся і посміхнувся їй. — Окрім того, ти — вільна. Чи вже забула?

Вільма розплакалася. Він обійняв її.

— Ну годі. Ми ж пройшли таку довгу дорогу. Ти — сильна жінка, яка простувала і в дощ, і в холод, і навіть кілька днів не їла. Та я ніколи не бачив у твоїх очах ні сльозинки. І тепер, коли найгірше вже позаду, коли ми гуляємо по цьому звільненому сонячному місту, ти поводишся, мов найзвичайнісінька жінка, яка починає плакати за найменшої дрібниці, — він усміхнувся.

— Вибач, — сказала Вільма, усміхаючись ще крізь сльози.

Цієї миті жінка, яка вийшла на веранду з собакою, витріщилася на них.

Вони пішли геть і, закривши за собою хвіртку, взялися за руки.

Звісно, він мав рацію, цей хороший хлопець. Він витяг її з річки і взяв під свій захист. Ніколи в житті вона не бачила дужчого чоловіка. Його взяли в саперну роту. Коли армія була в поході, він рубав дерева і мостив дорогу колодами на випадок дощу. Вона бачила, як він відривав рейки від шпал, бачила прекрасну, блискучу під променями сонця шкіру його грудей, м’язи на руках і плечах — і потім, коли він повернувся спиною, вона здригнулася, побачивши на ній глибокі шрами, хоча він не хотів говорити про такі дрібниці. Він був гарний хлопець, і його чорна шкіра ставала пурпуровою, коли сяяла на сонці.

Вони зустрілися з Божої ласки, і протягом усього походу Колхаус, справно виконуючи свої військові обов’язки, піклувався про неї: знаходив сухий одяг і дістав армійську шинель від холоду, ділився продовольчим пайком, загалом тримав її біля себе, коли це було можливо, а як ні, то впевнювався, що вона у безпеці серед чорношкірих. Вони були одного віку — двадцять два роки, та з його грандіозними ідеями щодо їхнього спільного майбутнього вона почувалася порівняно старшою, проте навчалася у нього плекати надію.

Попри все, місто, яке подарувало йому стільки бадьорості, її натомість сповнювало тривогою. Адже вони все ще були чорними у білому світі. Колхаус забрав свої кілька доларів армійської платні, але торговці в крамничках за всякий харч правили такі гроші, буцімто вважали, що їм будуть платити конфедеративними папірцями. А він хотів купити тільки трохи солодкої картоплі.

— Не купуй, — наполягала вона, — я обійдуся. — До того ж її непокоїло те, що рота Колхауса отаборилася за містом на рисовій плантації, а він тут тиняється з нею вулицями, як людина, вільна від усього, також і від армії і до того ж без письмового дозволу, який він мусив отримати від офіцерів. Отож було в ньому щось відчайдушне, і вся ця його бадьорість межувала з ризиком, що й змушувало її озирнутися назад і позирати вперед, чи немає де небезпеки.

І тепер от, чого це він узяв великий пустий кошик у закутку за крамницею і повів її до річки?

— Міс Вільмо, — промовив він, — ми чудово пообідаємо.

І що ж він надумався? Скинув черевики і жакет, закачав до колін штани, а потім, пройшовши по пласкому камінню, взявся до справи. Вона не встигла зрозуміти, для чого це, як він уже зайшов у ту холодну річкову воду.

Ось так Вільма Джонс, яка виросла далеко від берега моря, уперше побачила устриці. Колхаус Вокер повернувся з майже повним кошиком. Наскрізь промоклий, він тремтів, але широко усміхався. Вони сиділи на пласкій каменюці під сонцем, він розкривав ножем устриці і ковтав їх сирими, відкинувши назад голову. Проте вона їхнього смаку не відчула, тож вони пішли далі провулками між будинками та стайнями і знайшли кухмістерську, де порядкували кілька чорношкірих, і там їй охоче дозволили використати пічку.

Нарешті Вільма була у звичній для себе ролі. Вона посмажила на сковорідці устриці у власному соку, додаючи трохи кукурудзяної олії. І таким чином повний турбот день закінчився веселою вечіркою з людьми, з якими б ніколи не зустрілася, якби не різдвяні свята у звільненій Саванні. Всі їли приготовану нею їжу, а на додачу там був іще й справжній хліб.

Колхаус приємно здивував її, коли, взявши банджо, почав бренькати і співати своїм глибоким гучним голосом старих пісень. Вона не знала, що він добре співає. Присутні почали плескати в ритм, а потім ще встав хлопчина та й ну танцювати. Вільма раділа, спілкуючися з новими друзями, імена яких не дуже й пам’ятала, і, вочевидь, бачилася з ними востаннє. Деякі з них ще й досі працювали там, де були рабами, проте тепер у них зароджувалася нова свідомість, і їй здавалося, що і вона також поступово стала мислити по-іншому, вітаючи те, чого білі ще не розуміли. І цей настрій їй навіяв Колхаус Вокер, ніби щось таке було у цьому чоловікові, що спонукало всіх навколо нього радіти життю.

Скажи-но, міз Мері, що це на подушці, де має бути моя голова,

Я тебе прощу, це ж лише м’який кавун, чи ти не можеш роздивитися,

М’який кавун на подушці, ну добре, я згоден,

Алє чому тоді на ньому вуса і два ока, що витріщилися на мене.