Сидячи на бочці, закинувши ногу на ногу, із сигарою в одній руці і келихом вина в другій, Шерман міркував, наскільки просто його солдати сприймають смерть, що от так спокійно могли лягти поміж мертвих на спочинок. Всі вони сплять, але дехто заснув назавжди. Він заледве помітив пальто, яке йому на плечі кинув служник Мозес Браун. Його думки рухалися в такому напрямку: а може, мертвий бачить сни так само, як і сплячий живий? Чи ми певні, що людина не мислить після смерті? А може, смерть це є стан сну, від якого мертвий не може прокинутися? І таким чином вони втрапляють у страшний світ жахів, що їх я бачу у своїх снах.
Єдина причина боятися смерті виникає тоді, коли ти знаєш, що вона не припиняє остаточно плин твоєї свідомості. Це — єдина причина, чому я боюся смерті. Фактично ми не знаємо, що таке смерть, окрім того, що вона страшенно нас принижує. Ми не створені для того, щоб усвідомити це. Як головнокомандувач, я вважаю смерть одного з моїх солдатів передовсім кількісною нестачею, записом у рядок втрат. Ось так я можу це описати. Це — утилітарна ідея смерті — у мене тепер на одного менше, щоб воювати у війні. Коли ми перші роки мали величезні втрати, Президент просто оголошував призов до армії, ще три сотні тисяч новобранців. Тож чи можна вважати, що Президент розуміє значення смерті?
Кожна людина має власну звичку думати і поводитися. Але в цілому вона прирівнюється до всіх інших. І хай там що вона думає про себе, для мене вона просто знаряддя. І хай ми рядового і називаємо рядовим, хоч хто він там є насправді, це його справа, яка жодним робом не стосується генерала. Отож коли людина отримує генеральський чин, це послаблює її уяву.
Взяти хоча б солдатів — вони воювали, їли, пили, а потім, коли вони зовсім виправдано почувалися самовдоволеними, вони заснули. Чи ж мають вони якусь уяву про смерть, коли можуть лежати поруч із нею? Вони розуміють її значення нічим не краще за мене.
Тоді хто лишився, окрім жінок? Може, вони знають. Вони народжують життя, тож, можливо, знають, що таке життя після смерті. А проте вони часто говорять про рай чи пекло. Мене такі ідеї зовсім не цікавлять. А доля? На війні доля — це загалом випадковість. Насправді нічого немає страшнішого за долю, якщо ти піднімаєш свою голову так, що вона опиняється на лінії польоту гарматного ядра. Той нігер, якого нещодавно убило на залізничній колії не далі, ніж за десять ярдів від мене, — я бачив як летить ядро, тридцяти двох пудова куля. Я закричав. Але коли він обернувся, те ядро відскочило від землі і відірвало йому голову. Доля тут ні до чого. У повітрі літає аж надто багато снарядів, і можна загинути від одного з них без втручання долі. Так само і люди, що йдуть воювати, не вважають свою смерть аж такою подією.
Чи у цій війні між штатами можна зрозуміти, яка її причина? Бо ж якщо смерть не має значення, тоді чому життя мусить його мати?
Але звісно, я не можу в це повірити, бо інакше збожеволію. Білі, мій сину Білі, о мій сину, мій сину, чи я скажу, що його життя нічого для мене не значило? І сама думка про його тіло у могилі жахає мене не менше, ніж думка про те, що він ув’язнений у своєму сні, так само, як і у власній труні. В будь-якому разі вона нестерпна.
Саме те, що я боюся смерті, примушує мене докласти всіх зусиль, щоб ця смертоносна війна, яку я веду, дала мені безсмертя. І тоді я житиму вічно із покоління в покоління.
Таким чином цей світ зі своїми віруваннями знову стає на своє місце. Так. Тепер час зайнятися Саванною. Я оточу її і запропоную здатися. Я виступаю за праве діло. Я хазяїн становища. І те, що я роблю, я роблю добре. І поможи мені, Боже, та я страх як люблю, коли переді мною схиляються мої колеги і мене вшановують мої співвітчизники. Є люди і є нації, є те, що правильно і що хибно. Є наш Союз. І він має вистояти.
Шерман допив своє вино і кинув келих за бруствер. А потім підвівся і розглянувся навколо. Все потопало в місячному сяйві.
— Та де ж мій юний барабанщик? — запитав він.
XIV
Першим містом, яке побачила Перл, був Мілледжвіль, але тепер він не витримував порівняння з цією Саванною, з її парками і фонтанами; залізними огорожами; старими дубами, що поросли мохом; величезними будинками суду і митниці; і нарешті кораблями в порту. Щоправда, з деяких вулиць викопали бруківку, а з каміння спорудили барикади, щоб їх використовували в обороні міста солдати-конфедерати, але барикади так і не згодились. Солдати ж повтікали на той берег річки Саванна, — вирішили, що дадуть бій північанам якось іншим разом. Уздовж берега стояли крамниці й товарні склади, куди синьомундирники, не покладаючи рук, заносили провіант. День був сонячний, і вона їхала по місту в екіпажі — такому самому, в якому їздили Джеймсони, — з міс Емілі та двома погоничами санітарного фургона, що мали їх охороняти. Чи не щодня тут відбувався новий парад, ось і тепер вони спинилися на розі, чекаючи, поки пройде парадний похід. Вона підвелася побачити і сіпала руку міс Емілі, аж поки та підвелася теж. Яка то була чудова музика, барабани гриміли набагато гучніше, ніж будь-коли вдалося б їй своїми стукотами на рахунок раз-два. А мідні горни наче озвучували сонячні виблиски; флейти і піколи виводили трелі, наче співочі птахи; під ними гуготіли великі туби; і всіх їх підпирали своїм гуркотом два великі барабани, сповіщаючи про наближення колон солдат у синій парадній уніформі. І з прапорами Сполучених Штатів.
Крізь музику вона чула м’який ритмічний звук солдатського кроку. І по тому, як оркестр пішов далі вулицею; і марш продовжували нові й нові роти в синіх мундирах, вона чула ритм їхнього тихого поступу, і якби не окрики сержантів, що йшли поруч із прапорцями, цей поступ міг би здатися сумним, адже ці люди з гвинтівками на плечах святкують перемогу, а виглядають, начебто такі ж закріпачені, як і колись вона, хоча й не народилися такими.
Подивитися на парад зібралася сила люду, вони товпилися по обидва боки вулиці. На протилежному боці від того, де зупинився екіпаж з міс Емілі і Перл, стояла Вільма. Раптом вона схопила за руку Колхауса Вокера і потягла його назад — крізь куту залізну хвіртку у двір будинку з мансардним дахом і спинилася за кущами живоплоту.
— Що сталося, міс Вільма? — запитав він своїм басовитим голосом.
Вона не могла відповісти, а лишень стояла із заплющеними очима, хитаючи головою і тримаючи біля рота кулак.
— Скажи мені, — попросив він.
— Це — міз Емілі, — нарешті відповіла вона. — Дочка судді Томпсона, якому я належала. Подивись, але так, щоб вона тебе не побачила. Вона в екіпажі з двома солдатами на передку, і з нею ще одна біла дівчина. Бачиш її?
Він подивився через кущі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Марш до моря» автора Едгар Лоренс Доктороу на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Марш до моря“ на сторінці 29. Приємного читання.