Розділ «Марш до моря»

— Послухай-но мене, Віле, синку! Я влаштував, щоб нас призначили сюди санітарами, аби ти міг споглядати свою любу-милу міс Томпсон.

— І все то дарма. До такої жінки мені далеко як до неба.

— Чи ти можеш знати, як тобі далеко до неї, цієї жінки, якщо ти не знаєш її?

— З тих пір, як я став на ноги, я для неї лиш один із тисяч і тисяч федеральних солдатів.

— Гаразд, тоді думай про Саванну. Ми святкуватимемо Різдво у Саванні. Такого красеня, як ти, жінки там оцінять. Вони наввипередки ставатимуть під омелу, щоб ти за звичаєм міг поцілувати їх. Ми будемо їсти різдвяну гуску та пиріг з інжиром. А покінчивши з усім, рушимо знову в марш.

— Я не рушу, — озвався Віл, поміркувавши хвилину. — Це не по мені — носити синю уніформу. І куди?

— Мабуть, аж до самого Річмонда, і я б не заперечував, хоч би й далі — на Північний полюс. Марш — це новий спосіб життя. Тобто не такий уже й новий. Ти береш усе необхідне в тому середовищі, крізь яке ти йдеш, як лев у саванні, як сокіл у горах, а вони, ти маєш пам’ятати, також Божі створіння. Ми можемо мати над ними владу, та водночас перейняти кілька ідей від них ще нікому не зашкодило. Мені ніколи не випадало пожити в одному місці з однаковим видом із вікна щоранку і тією ж самою жінкою у ліжку щоночі. Таке життя годиться лише для мертвих у могилах, — виснував Арлі, чуючи за собою важке дихання поранених, їхні молитви і благання дати хоч ковток води. А надворі тривав теплий грудневий ранок.

Будиночок, що його обрав Рід для польового шпиталю, був порожній. Вхідні двері хиталися на завісі, а шибки були вщент розбиті. На першому поверсі було тільки два приміщення — вітальня і кухня. На другому — дві маленькі спальні з низькими стелями під похилим дахом. До того ж вони були розпалені від сонця.

Рід обрав вітальню за операційну. Його санітари винесли меблі і за лічені хвилини з’єднали два столи, застелили простирадлами, принесли з криниці воду, відкрили лікарську скриню і дістали операційні інструменти.

У дворі поранених винесли з фургонів і поклали на сінники у тіні дуба. Десяток кіннотників проїхалися, перевіряючи околиці, а над усе — ліс за будинком, після чого стали навколо як сторожова застава.

Емілі лишилася надворі з пораненими, намагаючись допомогти їм, перш ніж вони потраплять в операційну. Коли прийшла черга барабанщика, вона пішла з ним поруч із ношами і тримаючи його за руку. То була м’яка маленька рука. Він поводився доволі спокійно, хоча очі й видавали страх. А втім, коли його поклали на стіл, і Рідові санітари приставили до його брюк ножиці, він заголосив, і, намагаючись підвестися, корчився і кричав, брикаючись, наче мустанг, як сказав зі сміхом один із санітарів.

Цієї миті Емілі зрозуміла реакцію хлопця, бо ж за подібних обставин поводилася б так само. Поранені солдати перед самою операцією часто опиралися, проте зараз реакцію викликали насильницькі дії санітарів, саме вони здалися їй головною причиною. Чи тут була справа лише у віці хлопчика? Санітари, звичайно ж, виконують свій обов’язок, але, сама не знаючи чому, вона відчула, що мусить зупинити їх. І потім раптом прочитавши щось у сповненому страждань дитячому погляді, її інтуїція підказала відповідь.

— Ні, ні, чекайте, зупиніться, — наказала вона, стаючи між санітарами і столом.

На тому боці кімнати Рід був зайнятий своєю справою, і поки на нього чекали служники, був настільки сконцентрований, що наділив її всіма повноваженнями. Її вже поважав медичний персонал, але лише частково, за відданість роботі. Вона припускала, що це Рідове особливе ставлення до неї надавало їй такі повноваження, і миттю наказала чоловікам віднести пацієнта нагору.

— І принесіть мені рушники і таз з водою, — додала вона.

Залишившись наодниці з Перл, Емілі Томпсон зняла з неї брюки і витерла кров з її ноги.

— Ти знаєш, що це таке?

— Так, мем.

— Це в тебе вперше?

— Угу.