Розділ «Марш до моря»

У голові колони на дорозі зяяла вирва. Людей і коней вибухом розкидало по полю. Санітари Ріда принесли ноші: забирали тих, хто ще був живий. Емілі Томпсон нахилилася над хлопцем, якому відірвало ногу аж до коліна. Вона наклала джгут на стегно. Обіч дороги на огорожі висіло тіло без голови. Такий теплий грудневий день, а тут страшне криваве побоїще.

До одного з поранених підступив якийсь офіцер, став його заспокоювати. Рід попросив його: будь ласка, не заважайте. Офіцер відступив, звертаючись до Ріда:

— Тепер ми бачимо, хто вони є, ці сепаратисти. Вони вбивці, а не солдати. Справжні солдати воюють на полі бою.

Він обернувся і вигукнув:

— Поліціанте, приведіть сюди полонених, скільки їх там є!

Рід не зрозумів, хто він такий, цей офіцер. А Емілі відразу здогадалась, що то генерал Шерман.

— Он там, за півмилі під лісом дім і конюшня. Там і буде наш шпиталь, — сказав Рід.

Привели кількох полонених, дали їм кайла і лопати, вивели на дорогу.

— Ви відшукаєте там кожну міну, — вигукнув Шерман, — або ж самі підірветеся.

— Ісусе! Змилуйтеся, генерале, — заблагав один із них, — бо ж не ми їх там заклали.

— Кроком руш! — скомандував Шерман і підштовхнув чоловіка. Після чого підняв руки і наче відпихнув свою колону долонями на знак, що треба відступити назад подалі.

Ниючи і тремтячи зі страху, ступивши по дорозі кілька кроків, полонені кинули своє знаряддя, стали навкарачки і почали пальцями навпомацки шукати міни. Вони повзли вперед, докладаючись, як незрячі, лише на простягнуті руки. Щоразу, знаходячи щось, вони гукали. Шерманові інженери розглянули перший пристрій, зрозуміли принцип його дії і знешкодили. Таким чином було знайдено шість мін, всі однакової конструкції. Їхні детонатори спрацьовували від натиску і через мідну трубку запалювали вибухівку, яка, власне, містилася в снаряді, призначеному для гаубиці.

Арлі з Вілом завантажували свій санітарний фургон ношами з пораненими, які стогнали, стікаючи кров’ю. Ноші у фургоні ставилися в два яруси. І тут вони побачили на дорозі хлопця барабанщика, — стоїть і дивиться на свої босі скривавлені ноги.

— Ти не так уже й погано виглядаєш, синку, — сказав Арлі, — але ми тобі допоможемо.

— Не займайте мене! — закричав хлопець.

Та Арлі схопив його за плечі, а Віл за коліна і так принесли барабанщика, який щодуху репетував і опирався, до фургона.

Лише побачивши, що з задка фургона на нього дивиться Емілі, барабанщик заспокоївся і дозволив покласти себе туди. Проте в його очах стояли сльози, і тоді Емілі помітила, яке дивовижно прекрасне у нього обличчя.

А Віл теж задивився на міс Томпсон, поки Арлі, не чекаючи, зайняв своє місце на передку і стьобнув мулів. Віл стрибнув уже на ходу. Під стогони, прокльони і плач поранених мули дріботіли клусом до будинку на узліссі. Їх обігнав гурт вершників, що прямували туди ж; серед них Емілі побачила й Ріда.

Кожна вибоїна чи викрут на дорозі викликали нові зойки. Віл, згорбившись на передку, промовив:

— Коли стогне один чоловік, його просто жалько. А от коли починають зойкати всі хором, то це лишень означає, що ти у пеклі.