Розділ «Марш до моря»

І тепер ще один приклад генеральського свавільства — на нього щось найшло, і він причислив цього хлопця барабанщика до свого штабу, та ще й такого дивного хлопця, він і мовчить здебільшого і нічого не робить, тільки сидить поряд і слухає те, про що йдеться на найбільш конфіденційних військових нарадах. Звісно шкода, що вбили лейтенанта Кларка, але чи не можна було цього барабанщика просто призначити в іншу роту?

Моррісон поділився своїми міркуваннями з полковником Тіком, який служив із Шерманом ще з часів битви під Шайло[6].

— Ну ви розумієте, Моррісоне, — почав Тік, — посмоктуючи свою пінкову люльку, — два роки тому генерал не дозволив собі взяти відпустку. Отож його сім’я приїхала навідатися аж із Огайо. Місіс Шерман і діти, разом з його сином Віллі, — сказав підкреслено Тік, ніби це все пояснювало.

Моррісон пошкодував, що розпочав цю розмову.

— На той час ми були у Віксбургу, — провадив Тік. — Немає гіршого місця, щоб пережити літню спеку, ніж цей Віксбург.

Моррісон чекав.

— І син Віллі, хлопчик із Півночі, не витримав, — сказав Тік. — Сумно, бо він не брав ніякої участі в цій війні.

— То він помер?

— Атож, від черевного тифу. А тепер цей барабанщик. Тут щось не так. Він якийсь дивний, я погоджуюся з тобою. Але якщо він навіть не робить нічого, то згодиться для втіхи скорботного батька. Не треба вчитися в Гарварді, щоб зрозуміти, що він генералові замінює бідного померлого сина. А ми хочемо, щоб голова у нього працювала, правда ж, Моррісоне?

— Звісно.

— Бо вона працює не завжди, — промовив Тік і відвернувся.

Зрештою полковник Тік тихенько дещо довідався. Жодного барабанщика не було приставлено до фуражирського загону покійного лейтенанта Кларка. Його полк утратив одного біля Мілледжвіля, але той хлопець служив у піхотній роті. Можливо, Тік і спробував би знайти і розпитати одного з тих, хто вижив у стрілянині під Сандерсонвілем, проте він вирішив, що побачив відповідь у світло-коричневих очах Перл, які, коли він подивився на неї, спалахнули викликом, зовсім несподіваним для хлопця, що стоїть нижче навіть рядового солдата.

У будь-якому разі Перл не могла довго зберігати свою таємницю, до того ж життя в польових умовах не сприяло її збереженню. Невдовзі Тік та інші члени штабу Шермана мали достатньо підстав вважати цього дивного небагатослівного завжди похмурого хлопця ніким іншим, як дівчиною. Тож зважаючи на все, що вони бачили навколо під час цього походу, їм стало зрозуміло, що хоч яка біла у неї шкіра, а білою вона бути не може. У даному випадку переважило їхнє бажання захистити генерала Шермана. Навіть не радячись, а тільки ззирнувшися очима, офіцери прийшли до рішення і надалі приховувати від їхнього командувача таємницю Перл. Шермановому служникові, Сержанту Мозесу Брауну, доручили простежити за тим, щоби ні генерал, ні будь-хто інший з армії не дізналися правди. І він своє завдання виконав добре. Він зробив усе, щоб у належний час дівчина могла побути наодинці. Одного дня у таборі він поруч із річкою побудував із кущів щось на зразок халабуди, щоби Перл могла помитися без зайвих очей.

Перл прийняла ці речі, як і належить. Мозес Браун поводився дуже стримано і не подавав жодних ознак того, що він має якусь власну думку щодо неї чи наказів стосовно догляду за нею. У своїй роботі він був терплячий і всіляко оберігав її. Вона була вдячна за це і, в свою чергу, ставилася до нього так само, як і до Роско ще вдома. Хоча і не відчувала особливої вдячності тим офіцерам, які змовилися захищати її, бо ж і досі тужила за лейтенантом Кларком. Вона тримала написаного ним листа у кишені біля грудей, а подаровані Роско дві золоті монети у кишені штанів. Перл носила свою шаль із золотими нитками під мундиром. Ось і все, що складало її власність. А щодо генерала, то вона швидко зметикувала, що його слід боятися менше за будь-кого іншого з його оточення. Йому подобалося дивитися, як вона добре їсть, а щодо її небагатослівності, то він вважав, що це було наслідком побачених жахів у бою під Сандерсонвілем.

— Ти скажеш мені, як тебе звати, синку? — питався він.

Вона хитала головою. А вночі лежала у своєму наметі і чула, як він ходить навколо, страждаючи від безсоння. Вона чула дим від його сигари і прислухалася до кроків. Перл припускала, що вночі він обмірковує свої дії. А вдень, коли була можливість, вона слухала, як він розмовляв зі своїми підлеглими, і повторювала про себе окремі слова, щоб навчитися розмовляти, як білі люди. Під час походу генералу подобалося спочатку їхати верхи попереду свого штабного фургона, а потім повертатися в самий кінець колони. Скрізь, де його знали, озивалися, коли він махав їм рукою. А звали його «дядьком Біллі». І вона добряче потішила його, коли одного ранку на питання, як вона почувається, відповіла:

— Дякую, дядьку Білле, у мене все як по маслу.

XII

Коли до Саванни залишилося йти один день, п’ятнадцятий корпус пішов по, як виявилося, замінованій конфедератами дорозі. Пролунали два чи три заглушені вибухи, якісь дивні, досі нечувані. Піхотинці зайняли бойову позицію. Всі зупинилися. Галопом промчав вершник: попереду треба шпиталь Ріда Сарторіуса.

То був теплий день як для грудня. Арлі та Віл їхали слідом за полковником у санітарному фургоні номер два. Їхали повільно, бо колона фургонів повільно з’їздила з дороги на узбіччя: погоничі неохоче гнали коней на м’яку землю.