Розділ «Марш до моря»

Цієї ж миті наблизився інший офіцер, сидячи верхи на коні, який був не вищий за поні, і таким чином його ноги практично торкалися землі. Він анітрохи не виглядав як військовий: напіврозстібнутий мундир, покритий пилюкою, на шиї перев’язана хустинка, старий пом’ятий кашкет, недокурена сигара в роті і руда з сивиною борода. Перл ще пам’ятатиме те перше враження від генерала Шермана, чия поведінка й одяг не видавали в ньому офіцера. Тож вона б і не визначила його ранг, якби той високий і дужий офіцер на прекрасному гнідому коні не віддав би йому честь.

Генерал на маленькому коні був практично на рівні її очей.

— Так, я бачу тут симпатичного солдатика, — сказав він. — Чи ти хороший барабанщик, синку?

Перл кивнула.

— Тільки дуже сміливий хлопець може піти в армію і воювати за свою країну. Барабанщики так само потрапляють під вогонь, як і решта, чи не так?

— Так, сер.

— Часом мені теж хочеться плакати.

— Так, сер.

— І що тут за проблема? — звернувся він до офіцера на гнідому коні.

— Генерале, — відповів той, — він втратив свій загін і впевнений, що їх убито.

— Вони були в авангарді, синку? І пройшли минулої ночі?

— Так, сер, генерале.

— Це, мабуть, знову Віл ер, — звернувся генерал до офіцера. — Гадаю, ми маємо певні втрати.

— Ні, генерале, сер, — сказала Перл. — Це вже після бою вони вбили мого командира лейтенанта Кларка.

Далі Перл не могла стримуватися. Вона заридала, і сльози заливали її обличчя весь час, поки вона тримала віжки маленького генеральського коня, ведучи генерала та його почет через містечко до цвинтаря, де вказала на свіжу могилу.

XI

Шерман полюбляв носити неохайну уніформу і розділяв усі труднощі, які доводилося долати рядовим солдатам. Він спав у наметику, якщо взагалі спав. Його обслуговував лише один денщик, а коняка в нього була одна-єдина, та й та шкапа, яка заледве личила людині його звання. Всі ці дивацтва мали одне виправдання: віддавати накази армії, солдатам якої бракувало найнеобхідніших речей, могла тільки людина, яка служила б для всіх прикладом. Проте для Моррісона, випускника Вест Пойнту[5] в штабі генерала, все це виглядало якось непристойно. Моррісон не бачив підстав для того, щоби головнокомандувачу, а особливо такому, що отримав цю посаду не з політичних міркувань, професіоналу, теж випускникові Вест Пойнту, яким був і Шерман, не можна було ні в чому відрізнятися від своїх підлеглих. Можливо, ошатний одяг і певна дистанція від нижчих чинів могли б додати якоїсь гожості керованій ним армії. Наші люди показали, що вміють воювати чудово, вони довели це на ділі, але ж нижчі зобов’язані шанувати вищих, які користуються певними привілеями, викликали повагу. Пошану, а не симпатію, — ось що має вимагати від своїх підлеглих офіцер. Бо ж пошана надійніша і триваліша, а симпатія могла б і розвіятися у важких випробуваннях такого маршу.

Крім усього іншого, Моррісон почувався приниженим. Він був відданим ад’ютантом і бездоганно виконував роботу офіцера зв’язку. У виразі його обличчя ніколи не було ані тіні невдоволення, сама лиш відданість своєму обов’язку. А проте йому подобався комфорт і офіцерські привілеї. Шерман наполіг на тому, щоб його штабісти жили в звичайних наметах, а не в поліпшених зі стінами та дахом, і кожному належало мати двох коней — не більше. Моррісон змушений був не брати з собою валізу, книжки і свого кухаря, маючи тепер лише одного служника. Звісно, він промовчав, але не міг не відчувати, що генерал собі тихенько радів звичним для нього нестаткам, чудово розуміючи, що іншим вони не до шмиги.

Хоч він і був зразковий армійський служака, дужий, червонощокий, уже лисуватий молодик, Моррісон був хорошим знавцем людської природи, і передусім своєї власної. Він міг сприймати свою потребу розкошувати під час військового походу, як щось на зразок слабкості чи то сумніву в тому, чи він важить що-небудь у цьому світі. І справді, він вирішив триматися в тіні, бо вважав, що він не подобається генералові, який лише терпить його. Як люди вони були надто різні. Проте Моррісон знав, що він ніколи не дозволив би собі так цинічно ставитися до долі своїх солдатів: на марші підходити до них і балакати з ними по-простому, наче душа в душу, і навіть не моргнути оком, довідавшися, що аж дві з половиною тисячі їх полягли у битві під Кеннесо Маунтейн. Він бачив тоді реакцію генерала: той хвилину жалкував, що не вийшло, і зразу ж задумав новий стратегічний хід.

Після взяття Атланти генерал удавав, що зовсім не тішиться вітальними листами, які він отримував від різних людей, оплесками, виявами вдячності, що межували з поклонінням. У його листах-відповідях, які він диктував Моррісонові, були запевнення в його чесних і високоморальних намірах, що свідчили про його скромність і контрастували з утіхою від переможного тріумфу в його душі, а також з очевидним відчуттям вищості над усіма тими, хто надіслав привітання, включно також і з Президентом. І Моррісон дізнався про це. Дізнався, чуючи тон, яким генерал диктував свої листи, його самовдоволений сміх після особливо елегантної, самокритичної фрази або ж бачачи швидку ходу генерала, який був такий щасливий з того, ким він є, що не міг потамувати від збудження, прибрати спокійного вигляду, без гонору і вийти зі свого кабінету, щоби вислухати панегірики від чергового політика, який прибув його привітати.