Розділ «Марш до моря»

Перл не могла забути тієї ночі, коли вона побачила вбитих солдатів. Вони лежали на землі, осяяні блакиттю місячного світла. Дванадцятеро їх наче повалені статуї. І лейтенант Кларк, який дивився просто в далину і такий здивований, такий здивований. Вона сховалася на краю поля і спостерігала, як місцеві приїхали на своєму возі. Кілька білих і два негри, щоб ті виконали роботу. Вони покидали на віз тіла, наче то були туші телят. Перл пішла слідом за ними до цвинтаря і з узлісся спостерігала за тим, як вони копали могилу лопатами. Вони часто озиралися, щоби пересвідчитися, що ніхто їх не бачить. Уже майже розвиднілося, коли вони всіх їх поховали.

Перл не могла потамувати свою дрож. Клацаючи зубами, вона глянула на руку, в якій тримала його листа. Тепер перше світло світанку затьмарило місячне сяйво і засіріло над полем, і Перл зрозуміла, що їй краще забиратися звідти. Вона обійшла містечко, ідучи через ліс, до дороги, якою вони прибули, і далі до дерева неподалік, де вона сховала свій мундир і кашкет. І таким чином вона знову підібрала свою сукню і, заправивши її у штани, вдягнула свою уніформу барабанщика. Тепер у неї була кишеня, в яку вона поклала свого листа.

Не знаючи, що зробити далі, Перл, сівши, сперлася спиною на дерево і чекала.

Її розбудило мукання корів. Уже був білий день, і дорогою йшло військо. Фуражири гнали корів і кіз, погоничі вигуками поганяли мулів, солдати йшли колоною по узбіччі. Через увесь цей тарарам знялася пилюка. Вона підвелася, щоб її могли помітити. Інколи вони посміхалися проходячи повз неї, щось казали. Солдати або ж час від часу якийсь офіцер на коні кидали на неї погляд, а проте ніхто, схоже, не мав наміру зупинятися. А вона видивлялася, шукаючи погонича з її загону, який, коли почалася стрілянина, повернув назад. У кареті, повній награбованого добра, їхало двоє мародерів[4], вбраних у фраки та циліндри. Проте дівчина в них нікого не впізнала. Вони сміялися. Побачивши її, один із них дістав з мішка картоплину і кинув їй.

Вона знала, що лейтенант Кларк та інші не загинули в бою, бо ж якби це було так, чому б тоді місцеві так поспішали поховати їхні тіла. Ні, вона ясно чула у тиші той залп пострілів. Вона бачила кров, яка вела просто до тюремних дверей. І вона бачила солдатів, які лежали на полі, де були розстріляні впритул. Вони не були озброєні.

Вона мусила комусь розповісти, проте й досі не була певна щодо своїх навичок «білого» мовлення. А якби вимовляла слова за звичкою, то вони б зрозуміли, що ніяка вона не білий хлопчик-барабанщик. Де ж був тепер її вчитель-лейтенант, коли вона так його потребувала? Вирішивши, що нічого не розповідатиме, вона вискочила на дорогу просто перед офіцером із золотими погонами, якому віддала честь.

Його великий гнідий кінь пирхнув, задираючи морду, стаючи дибки і крутячись колом.

— Що за чортівня! — заволав офіцер в той час, як Перл стала з кашкетом у руці. Його кінь заспокоївся, і він глянув униз на Перл. — Чи ти не знаєш, як потрібно віддавати честь, хлопче? Чому ти не зі своїм загоном?

— Мертві.

— Що ти кажеш?

— Вани... є. Я маю на увазі, вони...

— Говори виразно, юначе!

— Вони. Я маю на увазі вони є...

— Вони що?

— Мертві.

— Чи ти не знаєш, як треба звертатися до офіцера?

— Знаю.

— Я знаю, СЕР!

— Так, я теж знаю, сер.

— Опусти руку і стій струнко! Чорт забирай, — звернувся офіцер до одного з чоловіків, що зупинився неподалік від нього. — Тепер він плаче! І нам доводиться іти з такими в бій!