Розділ «Марш до моря»

— Он воно що, — здогадався він, — у їхніх санітарних фургонах є ще й ресори. Додумалися ж бісові північани. Треба й нам такі ресори поставити.

Свій табір авангард Шермана облаштував у сосновому лісі. Їх поклали в намет польового шпиталю. Вони лягли на ліжка під вовняними ковдрами, а під голови їм поклали справжні подушки. Скоро запона намету піднялася, і вражений Віл побачив жінку в білому халаті та федеративному кашкеті, причепленому до волосся.

— Доброго ранку, джентльмени, — сказала вона, і в цю мить стіни намету освітило ранкове сонце. Вона стала навколішки біля Вілового ліжка, підняла його голову, тримаючи чашку з бульйоном. Він подивився в її блакитні очі, і вона йому усміхнулася. Ніколи у своєму житті він не бачив вродливішої дівчини. Віл відчув її теплу руку на своїй шиї. Його очі сповнилися слізьми вдячності, ніби він ще й досі був в’язнем того мерзенного табору.

На сусідньому ліжку Арлі напівлежачи і з широчезною усмішкою спостерігав за цією сценою.

IX

Вільма Джонс так звикла дбати про кого-небудь, що навіть під час походу свободи знайшла корисне застосування своїй звичці. Старий негр, який звав її донею, був зовсім глухий і, розмовляючи з нею, постійно кричав. З правого боку його підтримував ціпок, тож з лівого його підтримувала вона. Він був одягнений у пошарпане пальто без рукавів. Його м’язиста рука була довга і жилава, а долоня стискала з силою десятьох. Він дуже кульгав, цей старий раб, проте від нього нікуди було дітися. Він був лисий, самий лише череп під вовняною шапкою, беззубий і зі старим тавром, випаленим на щоці. Але попри все, він таки йшов! Без жодних вагань! Як і багато літніх людей, він не зважав, чи хтось дивиться, як він справляє свої потреби. Їй доводилося лише хитати головою й усміхатися. Старий дядько нагадував їй суддю. Він був такий самий вимогливий щодо неї, начебто дівчина не мала власного життя. Хіба що суддя Томпсон ніколи не кликав її донею, бо ж мав натомість міс Емілі.

Люди припинили співати, і жінки міцніше притиснули своїх дітей. Насип був вузький, і обабіч стояла густа болотна вода, із багнюки скрізь стирчали дерева. Повітря смерділо, і через дорогу пливли клапті туману.

Біля річища їм було наказано відійти вбік, доки повз них проїдуть солдати і перетнуть наплавний міст. Вільма озирнулася: прибувало все більше і більше звільнених рабів, які чекали, доки проїде військо. Декілька офіцерів верхи з того боку спостерігали за ходом подій. Вони нерухомо сиділи в сідлі. Серед них був і генерал, про що свідчив мундир з позолотою. Вільма передчувала недобре. Вона чула різні історії про інсургентів-конфедератів, що хапають негрів, які відстали, а потім розстрілюють їх або ж повертають у рабство.

Річка повноводна, течія швидка. На той бік має переправитися все військо. Дивізія за дивізією рухалася повз них, тягли лафети гармат, підганяли мулів.

— Доню, — заволав старий, — чому ж ви не перетинаєте!

Вільма побігла до мосту, зупинила офіцера.

— Жіночко, — відповів він, — ми заради вас воюємо. І все, що ми просимо — не плутайтесь під ногами.

Тепер деякі жінки і діти плакали. Було зрозуміло: щось змінилося, можливо, воно пов’язане і з небом, бо небо ставало темнішим. Менше і менше солдатів ішли тепер, і нарешті останній з них перейшов міст. Як тільки-но натовп сунув уперед, Вільма взяла старого за руку. Аж потім не бачачи, що робиться попереду, вона лише почула страшенний галас, що здійнявся серед натовпу. Троси було перерізано, і наплавний міст відчепився від берега. Солдати на тому березі тягли його до себе.

Люди не знали, що тепер робити. Хтось вигукнув, що йдуть конфедерати. Вільма спробувала втриматися, але старий тягнув її до річки.

— Я є вільна людина! — кричав він. — Я є вільна людина!

І потім вона вже більше не могла стримувати його, і він стрибнув у потік. Люди біля неї голосили, молилися, благаючи Господа. Вони стрибнули у воду і попливли. На тому березі вона бачила, як чорношкірі солдати-сапери кидають у воду колоди і гілки, щоб люди могли за щось зачепитися. Проте старий не вмів плавати. Він махав у повітрі ціпком і падав, то поринав під воду, то виринав.

Жінки, тримаючи над головами дітей, намагалися перебрести річку. Якимось чином з колод, стрічок парусини, жіночих спідниць і ковдр чоловіки зв’язали пліт. Сапери кинули їм мотузку, і з’явився якийсь порядок у процесі того, як по чотирьох-п’яти людей перевозили плотом. Але ті, що тиснулися на березі, з острахом дивилися на них. Їм здавалося, що вони почули, як по насипу наближаються інсургенти і, не дочекавшись своєї черги, стрибали в річку.

Вільма зрештою виявилася на плоту. Майже на середині він втрапив у течію і перевернувся. Вона випірнула, відпльовуючись, і відчула руку, яка тримала її за плече. Сильний чорношкірий чоловік лише однією рукою витягнув усю її з води. Вона тремтіла, сидячи на березі. Ті, хто дісталися берега, бігли за військом. А на тому березі перебувало, мабуть, із сотню чи більше людей, які все ще юрмилися, боячись ступити у воду. Жінки і заплакані діти. Вона почула постріли, і їй здалося, що побачила, як кілька вершників під’їжджають насипом.

— Ось, міссі, — сказав чоловік, який урятував її. Він загорнув її в ковдру. — Краще не баритися. Господь дасть цим людям свободу, лишень не зараз. Мерщій. — Він був високий, одягнений у незастібнутий мундир, драні штани і босий. Він узяв її за руку, поставив на ноги і повів по дорозі. Вона все оберталася, доки річка щезла з її поля зору. Тільки репет долинав з того боку і, здавалося, губився у гущавині лісу.

X