Розділ «Марш до моря»

Згідно з графіком вони мали дві години вартувати, а потім чотири відпочивати. Проте навіть коли засіріло небо, їх ніхто не змінив. Дощ ущух, і вітер повіяв так, ніби вимітав сутінки. Внизу стало видно табір — промоклий і позбавлений будь-якої рослинності двір зі струмками болотяної води, що просотувалася крізь стіни. Полонені, що не мали навіть капелюхів, повилазили із залитих водою ям, де вони ночували. З першими проміннями холодного сонця всі прокинулися і стояли, згинаючись, і тремтіли або ж підстрибували. Сухий кашель цієї чоловічої юрми нагадував Вілу рушничну стрілянину. Всі дивилися на кухонний барак, але з його димаря навіть не йшов дим.

Далі за стінами в’язниці та соснами виднілася річка, яка розбухла від багатоденних дощів, швидко несла свої води.

Сморід цього ранку був особливо гидкий, його створювали відкриті нужники і поховальні ями, які розмило дощем і які були просто під їхнім сторожовим постом. Місцями виднілися тіла. Віл відвернувся від цього видовища і спробував рознюхати пахощі соснового лісу. І тут побачив, що біжать вартові з собаками та ліхтарями.

Незабаром мокрих, брудних і подібних до скелетів в’язнів-федералів погнали дорогою через містечко Міллен до залізничної станції. Їх було ще більше тисячі, і деяким ставало духу чи то сили питатися, чому вони полишають в’язницю у Міллені. На кожні двадцять ярдів колони ув’язнених ішли вартові із зарядженими рушницями, дехто з собаками. Арлі уповільнював ходу, доки опинився поруч з Вілом.

— Цією чортовою залізницею ми не поїдемо, — сказав він стиха. — Ти чуєш мене?

— Чую.

— Там, куди їх везуть, їжі буде ще менше. Тож дивись на мене і роби як я, — сказав Арлі.

— Я так і знав, що ти скажеш, — відповів Віл.

На станції довгий потяг із товарними вагонами був причеплений до двох паровозів, із труб яких здіймався чорний дим, а їхні котли шипіли. Як тільки-но вагони заповнювалися, Двері зачиняли. Деяких полонених, які не могли ходити, тягли на своїх спинах товариші. Арлі та Віл ішли від вагона до вагона, тим самим подвоюючи варту, поки заповнюється черговий вагон. Віл помітив, як сумлінно поводився Арлі: рушниця напоготові, і очі пильно стежать, чи не спробує хтось утекти. Таким чином вони дісталися до останнього вагона. І тієї миті, коли неподалік офіцери злізли з коней і стали радитися, розглядаючи свої карти, Арлі з Вілом прослизнули навколо останнього вагона і сховалися за станцією.

Тут їм знову відкрилася річка Огічі, на протилежному березі якої стояв загін федеральної кінноти, безпорадно спостерігаючи за тим, як після свистка поїзд рушив і повіз полонених.

— Коли-небудь, — сказав Віл, — я збираюся піти до котрогось із цих лікарів, як вони називаються? — ті, що міряють розмір черепа.

— Фринологи, — підказав Арлі.

— Атож. Так ось я спитаюся в нього, — я маю на увазі, якщо завдяки якомусь диву я буду серед живих, — що було з моєю головою, коли я весь час слухався тебе, хоч ти вигадував для нас щоразу нові карколомні фортелі.

— Та все гаразд із твоєю головою, — відповів Арлі. — Якщо тобі правильно пояснити, то ти зразу оціниш розумну пораду.

Вони повернулися в табір, тепер порожній за винятком кількох умираючих в’язнів, забитих у колодки, і ще кількох померлих серед ночі. Арлі роздягнувся, скрутив свою мокру конфедеративну форму і викинув її в яму нужника. Показуючи Вілові, що треба робити, він обвалявся голим тілом у грязюці і вимазав грязюкою ще й волосся. По тому він одягнувся в лахміття, яке зняв з одного з небіжчиків, пострибав та й ну бігати навколо, лементуючи й завиваючи.

— А це для чого? — спитав Віл.

— Я змерз, дурню заплішений! — закричав Арлі.

Вже за годину піхота Союзу крокувала вулицями Мілена. У в’язниці загін чорношкірих саперів ховав мертвих, закидав землею братську могилу. Офіцери оглядали кухонний і лікарняний бараки і дерев’яні колодки. Виглядаючи з санітарного фургона, Віл бачив, з яким гнівом сприймають бачене федерали. Стискають руки в кулаки, лаються і клянуть південців, ходять навколо, хитаючи головами. Він лежав укритий товстою вовняною ковдрою і тремтів — ніяк не міг зігрітися. Арлі лежав, клацаючи зубами, проте мав цілком задоволений вигляд.

Тим часом табір готувалися спалити. Солдати підпалювали огорожу смолоскипами. Незабаром мерехтливим полум’ям спалахнули й бараки. Коли санітарний фургон виїхав на пагорб, Віл та Арлі озирнулися і побачили, що містечко також димить. Янкі спалювали дотла все, що йменувалося Міленом.

Мули копотіли прудко, і через деякий час Арлі відзначив, як м’яко котиться фургон.