Розділ «Марш до моря»

Вони поїхали далі. І вона була неймовірно щаслива.

VIII

Вони стояли на сторожовій вежі табору для полонених, мокрі та жалюгідні. Холодний дощ крапав по плечах, промочивши кашкети, і лив за комір.

Віл сказав:

— Я був готовий признатися їм, хто я є насправді.

— Атож, — озвався Арлі, — що ми ховалися, перевдягнуті, і лишень чекали, поки прийдуть свої. Звісно, вони б так зраділи.

— Дивись, куди ти нас завів? Чи ти вважаєш, що ми у вигіднішому становищі, ніж ці бідолашні янкі, яких ми мусимо вартувати? Ми їмо ті самі помиї, що й вони. І ми стоїмо без даху над головою під цим чортовим дощем, так само, як і вони. Тож у чому тут різниця?

— Віле, синку, ти просто не хочеш зрозуміти.

— І потім отой револьвер, приставлений до моєї голови, щоб я заприсягнувся на вірність моїй же власній стороні! Ніби я не є тим, ким є! Не дивно, що вони довіряють нам лиш настільки, що довірили нам вартувати під холодним дощем. А що б ти вчинив на їхньому місці? Бо ж ти не можеш більше ніколи довіряти людині, яка присягається лише тому, що ти приставляєш до її голови револьвер.

— Хай там як, але ж ти стаєш, ким ти є. Це ж те, чого ти хотів — ти ж ніколи не шанував синього мундира, який оце зараз носиш.

— Капітане, — мав би я сказати, я такий самий сепаратист, як і ви. Я — рядовий Віл Б. Керкланд з двадцять дев’ятого піхотного полку збройних сил Північної Кароліни. І приставляти пістолет до голови мені не треба.

— І все було б чудово.

— Авжеж. Нас прийняли б з дорогою душею, і ми б служили у теплі та добрі.

— І невже він не випитав би у тебе, що ти сидів у Мілледжвільській в’язниці за дезертирство з твого двадцять дев’ятого піхотного полку. Чи те, що мене знайшли сплячим під час чергування у бойовій обстановці.

— А нас помилував той генерал.

— Звісно, і в тебе є документ, щоб довести це. Чи ти чуєш мене, Господи, крізь цей дощ? Я стою тут з цим хлопцем, який вважає, що армія — це розумна істота, яка може тебе терпляче вислухати. Він думає, що солдат — це щось більше, ніж уніформа, в яку він одягнений. Він вважає, що ми живемо розумним життям і в розумний час. І ти знаєш не гірше за мене, що цей світ, у якому нам випало жити, створив не ти, милий Боже.

— Але ж ти казав, що Господь має якісь плани щодо нас, і, мені здається, вони не починають здійснюватись.

— Але ж ми — живі, Віле, мій хлопче. І чому? Бо ми не претендували на те, щоби бути тими, якими здавалися. Ми не задурювали голову казками якомусь дурному капітану інсургенту, який міг би спересердя застрелити нас, як брехливих собак. Ми виглядали як федерали, і це він зрозумів. І ось ким ми були і ким більше не є.

— Я готовий поручитися за це.

— Так, ми мокрі, холодні і голодні цієї темної листопадової ночі, але ж живі, і становище наше набагато краще, ніж у тих, які щохвилини падають мертві в кожному штаті Конфедерації. І те, що ми живі, пристаючи то на один, то на інший бік, як того вимагає ситуація, доводить, що ми вже до чогось здібні. Я відчуваю оцю всю суть, розумієш? І мені прикро, що ти цього не відчуваєш. І я молитимусь, щоби Він не карав тебе за невдячність. А також за те, що постійно котиш на мене бочку.