Розділ «Марш до моря»

Рід дістав їй коня, і під час походу вона їхала верхи поруч з ним. Сонце вже піднялося, коли вони минали ліс із високими соснами, які були прямі і зелені лише на верхівках. Здавалося, що це якесь святилище, ходу коней та мулів і навіть скрипіння возів заглушував товстий шар коричневої соснової хвої, що служить килимом лісу. По обидва боки від дороги, якою вони їхали, вона бачила піхотинців, що охороняли їх, ті мелькали поміж деревами, виникали і зникали, начебто намагалися бути непоміченими.

Під час цього спокійного і мирного походу через сосновий ліс вона знайшла причину захоплюватися цими солдатами. Адже ці солдати, що походять з Півночі, перебувають далеко від своїх родин і домівок. Та попри все уперто простують по землі, начебто вся земля — це їхня рідна домівка. Емілі почула, що Рід говорить, і направду не могла зрозуміти, чи то вона сприйняла його слова, чи ж він прочитав її думки.

— Мушу зізнатися, що мені вже не видається дивним жити без домівки і щоранку прокидатися в іншому місці, — говорив він. — Іти походом, ночувати в наметі і далі знову йти походом. Зустрічати опір ворога на річці чи на хуторі і вступати з ним у бій. А потім ховати мертвих і — далі в похід.

— Ви возите із собою цілий світ, — сказала Емілі.

— Так, ми маємо все, що в сумі своїй складає визначення цивілізації, — підтвердив Рід. — Ми маємо інженерів, квартирмейстерів, комісарів, кухарів, музик, теслярів, прислугу і зброю. Ви вражені?

— Я не знаю, що і думати. Я у цій війні втратила все. І непохитність я бачу не в міцних будинках міста, а в тому, що не має моці, в чомусь рухомому. В рухомості світу.

— Рухомість таки домінує, — погодився Рід.

— Атож.

— І в рухомості вам безпечно.

— Так, — прошепотіла Емілі, відчуваючи у цю саму мить, що виказала щось своє дуже інтимне.

— А що, коли ми є частиною нелюдської форми існування. Уявімо велетенське сегментоване тіло, що рухається шляхом скорочення і розтягнення зі швидкістю від дванадцяти до п’ятнадцяти миль на день. Істота довжиною в сто тисяч футів. Вона трубчаста і присмоктується до доріг та мостів, через які подорожує. Вона має вусики, їхню функцію виконують вершники. Вона поглинає все на своєму шляху. Це — величезний організм, ця армія з маленьким мозком, яким є генерал Шерман, і якого я ніколи не бачив.

— Я не впевнена, що генерал зрадіє, почувши подібну характеристику, — з удаваною серйозністю промовила Емілі. А тоді засміялася.

Та Ріду явно сподобалось таке його порівняння.

— Всі накази, що стосуються нашого руху, видаються безпосередньо цим мозком, — сказав він. — Вони передаються по тілу через генералів, полковників і всіх офіцерів. Це — нервова система створіння. І кожен із шістдесяти тисяч чоловік, які утворюють склад нашої армії, не має ідентичності, а є лишень клітиною у функціонуванні цього гігантського створіння, яке, повзучи, поглинає все на своєму шляху.

— Тоді як ви поясните роль хірургів, робота яких полягає в тому, що вони гоять рани і рятують життя солдатів?

— Поясню це тим, що створіння здатне саме себе виліковувати. А там, де лікування не діє, смерть людей уже має не більше значення, ніж смерть клітин у будь-якому організмі, адже ті клітини замінять новими.

— Знову це слово — «клітини», — вона глянула на нього, не розуміючи.

Рід під’їхав до неї ближче.

— Це те, з чого складається наше тіло, — сказав він. — Клітини. Елементарні його складові, які можна побачити лише за допомогою мікроскопа. Різні клітини з різними функціями містяться в тканинах чи органах, чи в кістці, чи в шкірі. Коли якась клітина помирає, на її місці виростає нова. — Він узяв її руку в свою і розглянув її. — Навіть шкіра руки міс Томпсон має клітинну структуру, — підсумував він.

А потім подивився на неї такими тривожними льодяно-блакитними очима, ніби переконуючись, що вона зрозуміла. Емілі почервоніла і за мить забрала свою руку.