Розділ «Марш до моря»

Вона не вважала, що своїми діями зраджує обов’язок вірності загалу південних штатів. Її вабила особа цього лікаря з Півночі. А виправдовувала себе тим, що її вражало виняткове жадання рятувати життя поранених. Рід не зважав, чи то був північанин чи південець, військовий чи цивільний. Навіть тепер серед синіх мундирів на койках лежали і солдати у сірій уніформі. Цей Рід Сарторіус, очевидно, був вищий за північно-південні чвари. Він був схожий на якогось бога, що хоче зупинити навалу людського лиха. Вона в цій війні втратила всю родину, однак відчувала, що його розуміння цієї трагедії було вищим за її власне, це підтверджувалося хоча б тим, що він поспішив у її дім, щоб подбати про її нещасного батька. Для неї було радістю, коли він розмовляв з нею або ж проявляв турботу. Рід говорив не те, щоб із акцентом, це було більше схоже на інтонацію, яка, вочевидь, походила із його манери говорити стисло. Він не виявляв до неї жодної з тих ознак уваги, що їх виявляли до неї чоловіки, відколи вона вийшла з дитячого віку ще з дитинства. Звісно, на ньому була неймовірна відповідальність, проте вона відчувала, що навіть за звичайних обставин, він би ніколи не вдавався до хитрощів. Як не було, зрештою, і виявів звичної галантності, що її демонстрували південні хлопці, які, в свою чергу, за подібних обставин не подумали б скористатися її слабиною.

Втім, вона отримала від нього чоловіче визнання її як особистості, якесь мовчазне схвалення, що не було аж таким офіційним.

Коли вся робота була зроблена, вже наближалася ніч, Емілі стала біля дверей залізничної станції, спостерігаючи за тим, як при світлі смолоскипа санітари несли чоловіків з ампутованими кінцівками у санітарні фургони. За кілька ярдів у лісі солдати викопали яму для відрізаних кінцівок. Бригада могильників прибула із трунами на возі, щоби відвезти мертвих на кладовище. Трупи оглянули на наявність особистих речей, як от листи, обручки, щоденники, а також документи про військову службу, які допомогли б ідентифікувати їх. Ротні командири мусили написати офіційні листи родинам загиблих і висловити їм співчуття.

Емілі ледве стояла на ногах. Вона не знала, де спатиме цієї ночі. В приміщенні станції санітари шкребли з піском підлогу та операційні столи. Сарторіус сидів за столом начальника станції і робив свої записи у світлі гасової лампи. Для цього він одягнув окуляри в дротяній оправі, які, на її думку, дуже йому личили. Вони робили його схожим на юнака, на студента, що готується до іспитів. І він мав найпрекрасніші руки — широкі і сильні, проте з довгими тонкими пальцями. А які вправні були ці руки. Вона й досі не могла примусити себе дивитися на хірургічні операції, і коли сказала це, то один із санітарів розповів їй: лікар славиться у всій армії тим, що відрізає ногу за дванадцять секунд. На руку йому потрібно лише дев’ять. Польовим шпиталям завжди бракувало наркотиків. Хлороформу на всіх не настачиш, отож отримавши лише ковток бренді, солдат має сподіватися тільки того, що лікар зробить своє діло так швидко, як тільки можна.

Рідові та його команді дали квартиру в будинку на головній вулиці, в міру непошкодженому, хоча шибки були розбиті, а картеч продірявила і розщепила обшивку. Господиня, літня вдова, зустріла їх на порозі, ридаючи.

— У мене нічого не лишилося, все вичистили. Що вам ще потрібно?

Вона благала і голосила, звично притискаючи руки до серця. Та побачивши Емілі, одразу випросталася, відкинула назад голову і позирнула на неї гордовито.

— Ви позбавили мене рабів, украли мою провізію. Я гадала, що далі вже ніяк осквернити мій дім, — звернулася вона до Ріда.

Емілі дивилася вбік, бо ж була надто збентежена, щоб хоча б щось сказати. Але, схоже, Рід не слухав. Він наказав своєму солдату принести жінці пайок харчів і провів Емілі нагору.

Якусь мить вони стояли на площадці сходів.

— Ми ще до світанку повертаємося в лазарет, — сказав Рід і подивився на свій кишеньковий годинник. — Я перепрошую, я мав відпустити вас набагато раніше.

— Порівняно з вами я взагалі сьогодні нічого не зробила.

Він усміхнувся і похитав головою.

— Ми так мало знаємо. Наша медична допомога є не менш варварською, ніж війна, що її потребує. Колись ми матимемо інші засоби. Ми виявимо, що цвіль, точніше грибок, який її утворює, може зупинити інфекцію. Ми навчимося поповнювати людині втрачену кров. Ми фотографуватимемо кістки крізь тканини тіла. І таке інше.

Рід зайшов у свою кімнату, кивнув і зачинив за собою двері.

Емілі стояла, обмірковуючи те, що він сказав. Вона не знала, чи правильно його зрозуміла.

Зайшовши до своєї кімнати, вона роздягнулась і вперше за багато ночей лягла у м’яке ліжко, хоча і була далека від того, щоб заснути. Вона ніколи раніше не знала чоловіка, думки якого отак би її вражали. Звісно, вона була освіченою жінкою, брала перші премії за твори і французьку у коледжі Святої Марії для молодих дівчат англіканського сповідування. Після смерті матері вона була за господиню на званих вечерях її батька. За їхнім столом збиралися поважні юристи. Вона завжди добре презентувала себе у розмовах, які часто мали філософський характер. Одначе цього разу лікар начебто відкрив їй картини іншого світу, які вона могла бачити лише здалеку. Вони виринали і зникали, наче хмари, які несе вітер.

Емілі лягла, вдивляючись у темряву. Ліжко було холодне. Вона тремтіла під ковдрами. Їй не подобався їхній запах. Під час війни чоловіки в уніформах могли безкарно оселитися в будинку. Вона й сама зазнала подібного вторгнення, чи не так? Але коли вселяється з ними жінка, все виглядає інакше. «Старенька просто вирішила, що я — повія, — подумала Емілі. — На її місці я зробила б таке саме припущення. Я скомпрометувала себе. Ніколи і нікому досі я не давала приводу сумніватися у своїй порядності».

Вона сіла в ліжку. Що б сказав батько? Її накрила холодна хвиля стразу, наче морська хвороба. Що на неї найшло? Піти у мандри! Вона тепер була по-справжньому налякана, тремтіла і ледве не плакала. Потім лягла і накрилася по саму шию. Вранці вона мусить знайти спосіб дістатися додому. Так, це саме те, що вона має зробити. Їй належить бути лише вдома.

Дійшовши такого висновку, вона заспокоїлася. Подумала про чоловіка в сусідній кімнаті. Прислухалася до кожного звуку, який міг свідчити про те, що Рід не спить. Вона повірила б, що він не потребує сну, проте нічогісінько не чула. В його кімнаті не світилося, інакше вона б одразу помітила світло крізь своє вікно, в якому бачила лише тінь від великого дерева.