Розділ «Марш до моря»

— Добре, — повторив він.

Упертий мул, схиливши голову, помалу трюхикав дорогою. Ще цілі будинки стоять пограбовані, з виламаними дверима і побитими шибками. Службові прибудови поламані, лежать, як повалені карткові будиночки. Комори — порожні, незібраний зернофуражний урожай на полях. Далі вони бачили солдатів, які сиділи обіч дороги, навіть не завдаючи собі клопоту поглянути на подорожніх. По тому якийсь чолов’яга пошкутильгав за ними, благав дати йому щось поїсти.

— Геть, сер! — вигукнув містер Томпсон, махаючи своїм ціпком. — Забирайтеся геть!

Люди колінкували, збираючи щось на ниві. Але що там було збирати? Бувало, віз струшувало, коли колесо наїздило на мертвого пса. Здавалося, всіх собак у цій околиці постріляли і до того ж пострілом у голову.

Вона побачила якогось солдата, що вибирав вівсяні зерна із купи кінських кізяків.

Міст через Оконі було зруйновано, тому вони стали в чергу на паром. Позаду були потоптані поля, де таборилися сині мундири. Далі, нижче на тому березі річки виднілася зруйнована столиця штату. Зі спалених будівель здіймалися пасма диму.

— Чому ж так довго! — старий Томпсон підвівся зі свого крісла, звертаючись до візників попереду.

— Чого вам тут треба?

Чекання було для нього нестерпним. Він мусив дещо сказати Горацію перед тим, як того забере Диявол.

— Вам краще не втомлювати себе хвилюваннями, — порадила Софі.

І вона мала слушність. Він сів на своє місце, заплющив очі і, задля того, щоб заспокоїтися, помолився. Навіть із заплющеними очима він відчував запах мертвої країни.

— Софі, — озвався він. — Скажи, хіба я — фараон?

Вона похитала головою. Бо ж ніколи не маєш жодного уявлення про те, що він зараз скаже.

— Ви — це просто ви самі, — відповіла вона.

— Бо якщо я — фараон, то я переконаний, що не потребую ні жаб, ні сарани[3]. Ти хочеш свободи — я тобі її дарую. І це, — показав він рукою, — те що ви отримуєте на додачу. Це те, що ви отримуєте разом зі своєю нігерською свободою.

Його очі сповнилися слізьми. Ця страшна війна знищила не лише його країну, а й його уявлення про людську гідність. Якими обмеженими, безглуздими й удаваними були уявлення про сім’ю, культуру, місце в історії, якщо все це так легко було знеславити. І за цим стояв сам Господь. Так, саме він зробив це, використовуючи Союз як знаряддя.

Насправді він однаково і любив, і ненавидів свого брата. Вони й досі в його свідомості були юними суперниками, що доводили кожен своє, а тепер, наприкінці життя, він жахався перспективи побачити старого і стражденного Горація. І настраханий тим, що побачить, він почав ремствувати на самого Господа, який позбавив їх жодних дороговказів. А, проте, любов, що межувала із страхом, була любов’ю, і Господь не міг її закреслити.

VII

Медичний підрозділ Ріда приєднали до дивізії, яка прямувала до Вейнсборо на поміч пошарпаній кінноті генерала Кілпатріка. Шерман використав цю кінноту для відвернення уваги противника, і федерати, гадаючи, що він готує наступ на Августу, вчинили жорсткий опір. Обманний маневр спрацював, проте втрати були величезні. Коли противник нарешті відступив, Рід розгорнув на залізничній станції польовий шпиталь. Після рукопашного бою лишилося так багато поранених, що санітарам доводилося залишати їх на брезентових ношах назовні, на платформі станції. Вони лежали там і, стогнучи, просили води. Між ними ходила Емілі Томпсон, яка своїм добрим словом робила все можливе, щоб полегшити їхні страждання. Вона виявила, і Рід погодився з нею, що своїм доглядом жінка може підбадьорити поранених набагато успішніше, ніж чоловік. Його армійські санітари також помітили заспокійливий вплив, що його створювала її присутність. До того ж вона швидко засвоїла ази догляду. Пораненим у живіт чи грудну клітину не можна давати пити більше, ніж ковточок води. Для тих, чий біль був нестерпний, вона обережно, підтримуючи рукою їхні голови, підносила до губ екстракт опіуму. Іншим давала ковтнути бренді. Чоловіки намагалися жартувати над собою чи просто слізно дякували їй за надання допомоги. Для помираючих вона писала листи.

Емілі сама собі дивувалася, що вона, наче безсоромна дівка, знайшла під час походу Ріда Сарторіуса і приєдналася до нього; що вона, виявляється, може дивитися на страшні речі; до того ж, як чоловіки, жити просто неба, без змоги і засобів ніжити своє тіло, які жінки вважають речами першої необхідності.