Розділ «Марш до моря»

— Ні, сер.

— Добре. Я бачу, ти вирішила не кидати мене, навіть якщо я піду к бісовому батьку. Мені треба побачитися з братом і дещо сказати йому, перш ніж він віддасть Богові душу.

Сонце підбилося аж до полудня, коли вони побачили фермера на возі, запряженому мулом. Він їхав, позираючи з воза на землю, то в цей бік, то в той. Старий помахав йому палицею.

— Довезіть нас до Мілледжвіля, — гукнув він. — Скільки хочете?

— Тисяча доларів Джефа Девіса[2], — відповів чоловік. І засміявся. Він був засмаглий і сидів, зсутулившися у сірій армійській шинелі.

— У мене є краща пропозиція, — сказав містер Томпсон. — Я дам вам дводоларову золоту монету Сполучених Штатів. Яким чином ви посадите мене на воза, придумайте самі.

Фермер поїхав кудись у селище і повернувся з кріслом, оббивка якого обірвалася, а краєчок замазаний, може, й кров’ю. Вони разом із Софі підняли за лікті старого, поставили на возі, і він сів у крісло. Софі, після того, як перенесла туди речі, видерлася, крекчучи, у віз і сіла на лавці.

— Ми ніколи не ладнали з ним — містер відомий голова суду Томпсон і я, — промовив старий. — Про це я міг би тобі дещо розповісти.

— Мабуть, можете.

— Може, напевно. Він був атеїстом. Ти знаєш, що це таке?

— Той, хто не вірить у потойбічне життя.

— Правильно. Блюзнір проти Господа Бога Ісуса Христа.

Сморід від падла скотини, яка лежала біля дороги, був просто нестерпний. Від сонця їх роздуло і в них луснули животи. Софі зловила клапоть бавовни, що кружляла у повітрі, дістала зі свого клунка слоїк одеколону, намочила клапоть і передала йому.

— Де ти це взяла? — запитав він.

— Із комоду Хазяйки.

— Ти вкрала?

Вона зітхнула.

— Я нічого не займала в її кімнаті. Все на своєму місці, як буцімто вона і досі дома. Якщо ви хочете дихати тим смородом, мені все одно.

— Добре, добре, — сказав він, притуляючи до носа бавовну.

— Отож, не треба говорити таких слів.