Розділ «Марш до моря»

Кларк підвівся насилу. Виявилося, що всі в камері стоять і прислухаються.

— Вартові? — перепитав Галліс. — Я більше їх не бачу. Там зараз щось схоже на збіговисько.

Із цератної обгортки Кларк вийняв папір і олівець і, використовуючи кам’яну стіну як письмовий стіл, наступні кілька хвилин присвятив складанню листа. Він ледве міг бачити те, що писав. А потім устиг хіба що запечатати листа та написати адресу, коли від першого удару здригнулися тюремні двері.

Перл не уявляла, що ще можна робити, якщо не йти вперед. Їй треба було знайти лейтенанта Кларка. Щоб він утік із поля бою, такого не може бути. А якщо він не втік, то де ж він є? Якщо він осилив конфедератів, то чому ж не знайшов її? Вона подивилася на дорогу, але ж там тиша — і ні душі.

Вона рушила лісом, і тільки там, де туман застилав чорний і густий, як дим у кухні, коли сильний вітер спиняє тягу в комині, вона виходила на дорогу. Наблизившись до містечка, вона почула рушничний залп і зразу сховалася за деревом, поки відлуння котилося по всьому лісі. Постояла там трохи, чекаючи, може, щось станеться. Почекала ще трохи.

Під уніформою Перл ховала свою сукню, підіткнуту до талії. Знявши гімнастерку, вона опустила поділ сукні до кісточок, скрутила капелюха й гімнастерку та сховала їх під деревом. Заходячи в містечко, вона виглядала просто як білошкіра негритянка.

Туман розсіявся, і небо поступово прояснялося. Заблиснули кілька зірок. Вона ступила у щось мокре і слизьке. По всій дорозі була кров, її краплі і патьоки утворили слід, який вивів її на вулицю, де була в’язниця, а потім прямо до дверей, які були відчинені. Попри те, що було занадто темно, і вона не могла побачити, що там усередині, Перл відчула запах крові і зрозуміла, що там нікого немає.

За в’язницею простягалося поле, і як тільки-но розступилися хмари, засяяв місяць. І вона побачила мертві тіла.

— Любий Господе-Ісусе, нащо ти змусив мене побачити це! — заволала вона подумки. — Чи не наглядалася я на страшні речі за своє життя?

Вона знайшла Кларка, він лежав на боці, підігнувши одну ногу. Його ліва рука була перев’язана. Перл потягнула його за плече, повернула обличчям догори. Здавалося, він хоче щось їй сказати. Його зуби блищали, очі дивилися кудись у далину. Він тримав у руці листа, якого, здавалося, затиснув, коли вона його висмикувала з його пальців.

VI

Софі поклала в кошик кукурудзяний хліб, солону свинину, варену картоплю, цукор та листовий чай. А ще поклала свічки і мило, срібло та столову білизну, його тютюн та коробку сірників. Фляжку хай покладе собі в кишеню. Вона спакувала його валізу і потім поклала деякі свої речі в шаль, яку зав’язала на вузол і повісила на лікті. Вона пройшла за ним через селище з валізою в одній руці та кошиком у другій.

— Ходімо! Ходімо! — буркотів він, спираючись на палицю, і дибав досить швидко, як для літнього кульгавого чоловіка. Вона ж, зважаючи на свою чималу комплекцію та важку ношу, захекалась.

На вокзалі чекав поїзд. Вона допомогла йому піднятися у вагон. Він виявився порожнім. Ніхто, окрім містера Маркуса Ауреліуса Томпсона, не зважувався подорожувати під час цієї війни.

Поїзд похитнувся і зупинився, зробив ривок і поповз уперед. Через кілька миль навколишня місцевість набула іншого вигляду — вона стала пласкою і обпаленою, ніби її пропрасували гарячою праскою. Цей світ уже нічим не нагадував того, який був створений Господом. На місці будинків були тепер димарі, що височіли на згарищах, наче надгробки.

На наступній станції їм сказали, що поїзд далі не піде. Старий ошалів. Він не бажав сходити. Прийшов провідник і сказав:

— Містере Томпсон, сер, ви можете лишатися, якщо хочете. Але ж незабаром ми поїдемо назад.

Вони стояли на вокзальній платформі, багаж — поруч. Просто неба, у чистому полі. Вокзал був ущент спалений. Селище, що було за вокзалом, зруйновано, будинки і крамниці перетворені на купу задимлених уламків. У кущах застряли жмутки бавовни. Попереду рейки вирвано, розпечено у вогні і скручено навколо дерев.

Софі похитала головою і сіла на уламок стіни.

— Гадаю, ти хочеш повернутися, чи не так? — запитав він.