Розділ «Марш до моря»

У нього завжди щось своє на думці, у Гранта, це завжди у ньому відчувалося. Таке особливе відчуття здогадуваної глибини, про яку простий смертний може хіба що мріяти. Шерман проникся повагою до того, що Грант, як і він сам, умів викликати благоговіння, але була тут ще й упевненість, що Грантів осібний розум не виношував жодного поганого наміру. Він не виказав майстерності у цій війні, не був у ній зацікавлений, і це непокоїло.

Солдати, здавалося, теж знають про ці його чесноти, про цю стабільність його мислення, вони проходили повз із серйозними обличчями і навіть виказуючи трохи менше пихи через своє нечупарство та замизгані мундири. Відчуття, що струменіло з їхніх рядів, було захопленням.

Умови капітуляції, після того як Грант приїхав, аби означити їх, були прості і зрозумілі. Усі воєнні дії з боку солдатів армії Джонстона мали припинитися. Всю зброю належало здати офіцерам-постачальникам армії Сполучених Штатів. Належало організувати перепис усіх офіцерів і солдатів, кожен з яких мусив підписати зобов’язання не піднімати зброю проти уряду Сполучених Штатів. Особиста зброя офіцерів і солдатів, їхні коні та багаж поверталися до власників. За умови, якщо всі письмові зобов’язання виконано, офіцери та солдати можуть повернутися додому. Джонстон усе це завізував, і таким чином чотирирічна війна закінчилася.

«Заміна результатів моїх, можливо надто поступливих, перемовин цими чіткими простими пунктами завдала прикрощів, віддаючи мене на поталу цьому собаці-політикану Стентону, який опублікував припущення, що моя щедрість стосовно Півдня може свідчити про наміри скинути уряд за допомогою власної армії. Ось яка подяка за все життя, що я його присвятив служінню цій республіці. А зараз усе за чотири роки звелося лише до параду, що відбудеться у Вашингтоні. Усе, чим ми займалися, — це просто шлях на парад політиканів.

Перш ніж я туди дістанусь, хочу знайти ще раз прохолодний сосновий ліс. Бойовий наказ до генерала Шермана: слід зайти у ліс і розкласти намет, розпалити вогонь і зготувати собі обід, влягтися спати на твердій землі під зорями, а прокинутися на світанку із безголовими птахами, якраз вчасно, аби почути горн. Аж тоді можеш їхати до Вашингтона та стояти на параді.

Попри те, що цей похід завершено і до того ж успішно, але, поможи мені Боже, продовжувати його — не заради крові та смертей, але заради відновлення смислу кожного кроку по цій землі, бо він мав щось подібне до моральних наслідків на кожному полі, на кожнім болоті і річці, а зараз, коли похід розпущено, також розчиняється і цей смисл, армія розбивається на купу особистих бажань, різноманітних особистих життів, а землі лишаються спорожнілі, розбиті на шматки й мовчазні, переможні без причини, освітлені щодня денним світлом і затемнені нічною темінню, висушені чи плодючі, повсталі чи сумирні, абсолютно збайдужілі, без власної мети.

І чому Грант такий мовчазний сьогодні, у день наших великих досягнень, хіба що він знає, що ця безтямна, нелюдська планета потребуватиме наших воєн, аби надали їй змісту, і що наша громадянська війна, ота спустошлива фабрика з виробництва кісток наших синів, — це лишень війна після війни та війна перед війною».

На шляху точилася дискусія щодо армійського мула, який досі не мав імені. Кальвін уперто не хотів називати його Бертом.

— Отой, що так вправно вистукує копитцями, то не Берт, — говорив Кальвін. — Робить те, що його просять. Немає в нього характеру. Ось Берт, той був розумник. Йому хотілося хорошого життя для мула, і це не завжди було те, що ви від нього хотіли. Він сам за себе думав і робив те, що ви просите, тіки якшо йому самому того хотілося.

— Ну, якщо ми цього маленького теж так само назвемо, — казав Стівен, — може, це його надихатиме, буде ідеал, заради чого жити. Берт Другий.

— Сподіваюся, цього не станеться, поки не доїдемо до Балтімора, — відказував Кальвін.

Вони добре проводили час, хоча нічого особливого для того не робили. Дорога була суха і вибита тисячами армійських чобіт. По обіді вони звернули з дороги і поїхали до ніжного схилу неораного поля, де неспішно протікав чистий струмок, де вода ділилася камінням та валунами, а потім зливалася знову в один струмінь, мов істота, наділена розумом. Дуби давали гарну тінь, і Перл простелила ковдру для обіду з сухарів та солонини з водою з їхніх фляжок.

— Я так радію, що вертаюся додому, — казав Кальвін. Він підняв пов’язку з очей і додав: а знаєте, я зараз трохи бачу. Бачу неясно вас, міс Перл, і вас, капрале Волше. І тебе, малий, — говорив до хлопця, що всівся йому на руки, — тебе легше всього побачити.

Девід сміявся.

Перл скинула черевики і простяглася на траві.

— Відчуваю себе вільною як ніколи раніше.

Кальвін промовив:

— Калп і Гарпер, «Салон Американської фотографії», мають у цьому фургоні ціле сховище цінних армійських фотокарток. Містер Джошуа Калп і я, ми були в дорозі більше року. Картки цінні за гроші, окрім того, що цінні для історії. І я впевнений, що займуся фотографуванням солдатів, які повертаються додому, їм захочеться ще один знімок у формі перед тим, як вони її поскидають. Думаю, я добряче зароблю на тому. Ви можете приєднатися до мене. На всіх стане.

Перл підвелася. Стівен глянув на неї, прокашлявся, ніби хотів щось сказати, але Кальвін вів собі далі.

— Ви врятували моє життя, — сказав він. — Лікар користав цей фургон за швидку, коли переправляв мене на операцію. Він врятував мій апарат та стоси фотографій містера Калпа, а я сказав йому, як мене звать і що я хотів зупинить стрілянину. Усі ви врятували мене. Я знаю, ви хочете поїхати до Нью-Йорка. Але туди з Балтімора довго їхати, а Балтімор звідси далеко, тож, може, ви передумаєте. Або залишіться із нами якийсь час, заробите трохи грошей, аби проїхатись до Нью-Йорка поїздом і мати для себе їжу.