Розділ 3

Кантарелла говорила мало й рідко, зате охоче і чудово слухала. Біля Кантарелли можна було виговоритися, відпочити, розслабитися духовно й регенеруватися психічно.

— Людина на цій службі може дочекатися лише доган, — сказав із гіркотою Ваттьє. — Бо не знайшла якоїсь там Цірілли! А те, що дякуючи роботі моїх людей армія перемагає, — того мало? А те, що генеральний штаб знає будь-яке переміщення ворога, — то ніщо? А нічого, що фортеці, які треба було б здобувати тижнями, відчиняли брами перед імператорськими військами завдяки моїм агентам? Але ні, за це мене ніхто не похвалить. Важливою є тільки якась там Цірілла!

Гнівно сопучи, Ваттьє де Рідо узяв із рук Кантарелли келих, наповнений знаменитим «Ест-Ест» з Туссану, вином року, який пам’ятав часи, коли імператор Емгир вар Емрейс був малим, позбавленим прав на трон і жорстоко скривдженим хлопцем, а Ваттьє де Рідо — молодим і мало на що здатним у ієрархії офіцером розвідки.

То був добрий рік. Для вина.

Ваттьє пив, грався з чудової форми грудьми Кантарелли і розповідав. Кантарелла пречудово слухала.

— Стефан Скеллен, моя солоденька, — муркотів шеф імператорської розвідки, — то комбінатор і змовник. Але я буду знати, що він комбінує, ще до того, як туди дістанеться Ріенс… Я вже маю там свою людину… Дуже близько до Скеллена… Дуже близько…

Кантарелла розв’язала шарф, що запинав халат Ваттьє, нахилилася. Ваттє відчув її дихання і застогнав у передчутті насолоди. Талант, подумав він. А потім м’який і гарячий дотик оксамитових губ вибив із його голови усі думки.

Картія ван Кантен поволі, вміло й талановито створювала насолоду Ваттьє де Рідо, шефу імператорської розвідки. Але це не був єдиний талант Картії. Та Ваттьє де Рідо не мав про це й поняття.

Не знав він, що, всупереч видимості, Картія ван Кантен мала досконалу пам’ять і розум живий, наче ртуть.

Усе, про що розповідав їй Ваттьє, кожна інформація, кожне слово, яке він біля неї зроняв, Картія назавтра переказувала чародійці Ассіре вар Анагід.

Так, голову я готовий заставити, що у Нільфгарді напевне всі вже забули про Кагіра, у тому числі й наречена, якщо така у нього була.

Але про це — пізніше, зараз відступимо до дня і місця переходу Яруги. Ото їхали ми в міру поспішно на схід, бажаючи дістатися околиці Чорного лісу, який Старшою Мовою зветься Каед Ду. Бо там жили друїди, які могли виректи місце перебування Цірі, виворожити те місце з дивних снів, які траплялися у Ґеральта. Їхали ми крізь ліси Верхнього Заріччя, яке також зветься Лівобережжям, диким і практично безлюдним краєм, що простягнувся між Яругою і підніжжям гір Амелл, що звалися Стоками, зі сходу обмежених долиною Дол Анґра, а від заходу — болотистим міжозер’ям, назва якого якось вилетіла в мене з пам’яті.

На край той ніхто ніколи не виставляв претензій, і тому ніколи не було добре відомо, кому той край дійсно належить і хто ним володіє. Здається мені, могли про це трохи розповісти чергові володарі Темерії, Соддену, Цінтри й Рівії, які з різним ефектом сприймали Лівобережжя як лен власної корони й часом доводячи свою рацію вогнем і залізом. А потім з-за гір Амелл надійшла армія Нільфгарду — й більше ніхто не мав нічого сказати. Як не було й сумнівів стосовно ленних прав чи земельної власності. Все на південь від Яруги належало Імперії. В цю мить, коли я пишу ці слова, до Імперії також належить уже й чимало земель на північ від Яруги. За відсутності точної інформації — не знаю, скільки й наскільки далеко на північ вони тепер лежать.

Повертаючись до Заріччя, дозволь, милий читачу, зробити дигресію, яка стосується історичних процесів: історія цієї території часто твориться і формується трохи випадково, як побічний продукт конфліктів зовнішніх сил. Бо історію цього краю часто творили нетутешні. І хоча нетутешні бувають причиною — результати завжди й незмінно переживають тутешні.

Заріччя це правило стосується повністю.

Заріччя мало свою людність, корінних зарічан. А їх постійні перепиханки й битви, що тягнулися роками, перетворили на старцівство й змусили до міграції. Села й поселення пішли за димом, руїни садиб і перетворені на вугілля поля поглинула пуща. Торгівля підупала, каравани оминали занедбані дороги й шляхи. Ті нечисленні з зарічан, які лишилися, перетворилися на здичавілих бурмил. Від росомах і ведмедів відрізнялися вони головно тим, що носили штани. Принаймні деякі. Чи то: деякі носили, а деякі відрізнялися. Був то — у масі своїй — народ нелагідний, простецький і грубіянський.

І тотально позбавлений почуття гумору.

Темноволоса дочка бортника відкинула за спину косу, що їй заважала, і повернулася до люто-енергійного обертання жорна. Зусилля Любистка були даремні — слова поета, здавалося, взагалі не доходили до адресатки. Любисток підморгнув решті компанії, удав, що зітхає і зводить очі до стелі. Але не здавався.

— Не ліпо, — повторив він, шкірячи зуби, — не ліпо лі тобі бяшеть: скоч до підвалу по пиво. Адже мусить десь тут бути льошок укритий, а у льошку — барильце. Я правий, красунечко?

— Дали б ви, пане, дівці спокій, — гнівно сказала бортниківна, висока худа жінка дивовижної вроди, яка крутилася в кухні. — Та й мовила я вже, нема у нас ніякого пива.