Розділ 3

— А втім… У Реданії про це не розголошують, але я знаю від моїх агентів, що Дійкстра знайшов одну з криївок Вільгефорца, а у ній — докази проведення чародієм страшезних експериментів над людьми. Точніше, на людських плодах… і на вагітних жінках. Тож якщо Вільгефорц мав Цірі, я побоююся, що подальші її пошуки…

— Мовчи, най тебе дідько!

— З іншого боку, — швидко сказав Ваттьє де Рідо, дивлячись на змінене лютим гнівом обличчя імператора, — все це може бути дезінформацією. Аби викликати до чародія огиду. Це дуже схоже на Дійкстру.

— Ви маєте знайти Вільгефорца та відібрати у нього Цірі! Най тобі грець! Не громадити припущення і не балакати дарма! Де Пугач? І далі в Ґесо? Але ж він там начебто вже перевернув кожен камінь і зазирнув у кожну дірку в землі. А ж дівчини там начебто не було й немає? Астролог помилився чи збрехав? То все — цитати з його рапортів. То що він там іще робить?

— Коронер Скеллен, осмілюся зауважити, провадить там не дуже зрозумілі дії… Свій загін, який Ваша Величність наказав йому організувати, вербує у Маехті, у форті Рокайн, де він заклав базу. Загін той, дозволю собі додати, — досить підозріла зграя. А зовсім уже підозрілим є те, що наприкінці серпня Скеллен найняв прославленого найманого вбивцю…

— Що?

— Найняв найманого горлоріза з дорученням ліквідувати бандитську шайку, що гуляє по Ґесо. Справа сама по собі похвальна, але чи варта імперського коронера?

— А чи випадково оце зараз не говорить твоїми устами заздрість, Ваттьє? І чи не вона ото додає твоїм донесенням кольору й азарту?

— Я констатую лише факти, Ваша Величносте.

— Факти, — імператор різко встав, — я хочу бачити. Слухати про них мені набридло.

То був насправді важкий день. Ваттьє де Рідо був без сил. Щоправда, у розкладі дня він запланував іще годинку-дві паперової роботи, що мало захистити його від потопу документів, але на одну думку про це його аж затрясло. Ні, подумав він, немає на це сил. Робота не вовк. Іду додому… Ні, не додому. Дружина почекає. Я йду до Кантарелли. До солоденької Кантарелли, біля якої так добре відпочивається.

Не роздумував довго. Просто встав, узяв плащ і вийшов, повним відрази жестом стримавши секретаря, який намагався тицьнути йому сап’янову течку з важливими документами на підпис. Завтра! Завтра теж буде день!

Він вийшов із палацу боковим входом, у бік садів, пішов кипарисовою алейкою. Минув штучний ставочок, у якому плавав короп поважного, у сто тридцять два роки, віку, випущений іще імператором Торресом, про що свідчила золота пам’ятна медаль, причеплена до зябер гігантської риби.

— Доброго вечора, віконте.

Ваттьє коротким рухом передпліччя звільнив прихований у рукаві стилет. Руків’я його саме всунулося у долоню.

— Ти дуже ризикуєш, Ріенсе, — сказав холодно. — Дуже ризикуєш, показуючи у Нільфгарді свою обпечену пику. Навіть як магічна телепроекція.

— Ти зауважив? А Вільгефорц гарантував мені, що коли не торкнешся, то не здогадаєшся, що то ілюзія.

Ваттьє сховав стилет. Він аж ніяк не здогадався б, що то ілюзія, але тепер — знав.

— Ти занадто великий боягуз, Ріенсе, — сказав, — аби постати тут власною реальною особою. Ти ж знаєш, що б тебе тоді спіткало.

— Імператор і далі такий затятий щодо мене? І мого майстра Вільгефорца?