Розділ 3

— Дурнувата назва, — сухо заявив Кагір. — Поезія віку не має.

— А як прийняти, що й має, — докинув вампір, — то є вона рішуче старшою.

— Ви не розумієте. Назва означає, що автор твору провів п’ятдесят років, не менше й не більше, на службі Пані Поезії.

— У такому разі то ще більша дурня, — відповів відьмак. — Ти, Любистку, все ще й сорока не маєш. Уміння писати у тебе вбили різками у храмовій інфімі у віці восьми років. Навіть приймаючи, що рими писати ти почав уже в інфімі, своїй Пані ти служиш не більше тридцяти рочків. Але ж я сам добре відаю, бо ти й сам не раз про те розповідав, що серйозно римувати і складати мелодії ти розпочав, коли мав дев’ятнадцять, охоплений коханням до графіні де Стаель. А це дає менш ніж двадцятирічний стаж твого служіння, Любистку. Тож звідки ти витрухнув оте «п’ятдесят» у назві? Чи то має бути якась метафора?

— Я, — надувся бард, — лечу думкою за широкі горизонти. Описую я сучасність, але дивлюся у майбутнє. Твір, який я починаю писати, я маю намір видати за якісь років двадцять-тридцять, а тоді ніхто не зуміє піддати сумнівам титульні розрахунки.

— Ха. Тепер розумію. Як мене щось і дивує, то це запобігливість. Завтрашній день тебе звичайно мало обходив.

— День завтрашній мене й надалі мало обходить, — весело заявив поет. — Думаю я про потомство. І про вічність!

— З точки зору потомства, — зауважив Регіс, — не дуже етичним є починати писання уже тепер, про запас. Потомство за такою назвою має право очікувати твір, і справді написаний із перспективи півстоліття особою, яка насправді має півсотні років знання і досвіду…

— Хтось, чий досвід нараховує півсотні років, — рішуче обірвав його Любисток, — мусить природним чином бути спорохнілим сімдесятирічним дідуганом із мозком, зміненим бідою склерозу. Такому треба на веранді сидіти й на вітер пердіти, а не мемуари диктувати, бо то людям на сміх. Я тієї помилки не зроблю, напишу свої спогади раніше, у повноті творчих сил. Пізніше, перед самим виданням, введу лише косметичні правки.

— То має свої переваги, — Ґеральт помасажував і обережно зігнув коліно, що боліло. — Особливо для нас. Бо хоча ми, безумовно, фігуруємо у його творі й хоча він, без сумніву, сухої нитки від нас не залишив, за півстоліття не буде у тому для нас уже великої різниці.

— Та скільки то — півстоліття? — усміхнувся вампір. — Хвилинка, мить летюча… Ага, Любистку, маленьке зауваження: «Півстоліття поезії» звучить, як на мене, краще, ніж «П’ятдесят років».

— Не заперечуватиму. — Трубадур схилився над листком і пошкрябав по ньому олівцем. — Дякую, Регісе. Нарешті щось конструктивне. Хтось іще має якісь зауваження?

— Я маю, — відізвалася несподівано Мільва, виставляючи голову з-під попони. — Шо баньки витрішшаєте? Шо я неграмотна? Але ж і не дурна! Ми тута у поході, йдемо Цірі на підмогу, зі зброєю в руках ворожою землею ідемо. Може так бути, шо у ворожі лапи ота Любисткова писанина потрапить. А ми ж знаємо віршомаза, не секрет, шо він базіка, пліткар і балабол. Тож нехай уважно ставиться до того, про шо він там калякає. Аби нас через ті каляки часом не повісили.

— Перебираєш, Мільво, — лагідно сказав вампір.

— Причому сильно, — заявив Любисток.

— Та й мені так здається, — додав безтурботно Кагір. — Не знаю, як воно є у нордлінгів, але в Імперії володіння рукописом не вважається за crimen[11], а письменницька діяльність не підлягає покаранню.

Ґеральт покосився на нього і з тріском зламав патика, що ним бавився.

— Але у містах, здобутих цією культурною нацією, бібліотеки підлягають пусканню за димом, — сказав без претензії, але емоційно. — Але ж менше про це. Маріє, мені також здається, що ти перебираєш. Писанина Любистка не має, як завжди, жодного значення. І для нашої безпеки у тому числі.

— Ага, як же! — вперлася лучниця, сідаючи. — Я вже своє відаю! Мій вітчим, як королівські комірники перепис людства у нас робили, взяв ноги у руки, у хашші завіявся і два тижні там сидів, носа не виставляючи. Де пергамент, там jurament[12], звик він казати, а хто сьогодні чорнилами записаний, той завтра колесом ламаний. І правим він, хош паршивець з нього був, шо ого-го! Думаю, шо у пеклі він, сучий син, смажиться!

Мільва відкинула ковдру й присіла до вогню, вирвана вже зі сну остаточно. Схоже, подумав Ґеральт, зачинається ще одна довга нічна бесіда.