Розділ «Світ під час війни [35]»

По-друге, все, що нам відомо про військові вміння ґномів, робить їх чи не повною протилежністю ельфам. Вони — важкі броньовані загони з короткою ручною холодною зброєю (сокири, клевці тощо). Їхнє завдання — прорив піхотних рядів противника, сильні удари на коротких дистанціях.

Інші раси активної участі у Північних Війнах не беруть, тому знаємо ми про них небагато (дріади як специфічний субститут ельфів: лук як зброя, диверсійна робота на своєму боці кордону, чудове маскування; половинчики — про військовий хист невідомо нічого, окрім уміння швидко бігати й точно кидати «сільськогосподарське знаряддя).

Війна як соціальна машина. «Війна — це нещастя у збільшеному масштабі», — казав Ієремія Бентам, і це висловлювання, мабуть, найкращим чином характеризує будь-які соціальні наслідки війни.

Але нещастя у війнах — різного масштабу і штибу.

Перш за все, будь-які війни — причина того, що величезні маси людей знімаються з місця і мандрують від спалених домівок у широкій світ. Проблема біженців — проблема будь-якої війни, але в умовах доіндустріального суспільства вона перетворюється на катастрофу державного масштабу.

Головне пояснення цьому — люди традиційного суспільства куди більше залежать від загальних соціальних ритуалів (не тільки на рівні родини, а й на рівні спільноти, в якій вони живуть). Й у будні, й у свята вони потребують відчуття ліктя, людина Середньовіччя — корпоративна, а найбільше (крім страти) покарання тут — вигнання (у формі, наприклад, баніції, яка виявляється надзвичайно важкою навіть для інтелектуала-космополіта Висоготи, як про те вже знають читачі).

Це не означає, що у традиційному суспільстві немає тих, чия, так би мовити, доля — дорога. Навпаки, є багато професій, від купецтва до мандрівних ремісників чи жерців, для яких життя у дорозі залишається природним станом існування. Але все це — групи специфічні. Війна ж викидає на дорогу простих селян і міщан. Тих, хто не мислить себе без землі, земляків і сусідів.

«За штабелем сиділи дві жінки. Одна годувала груддю немовля, побачивши їх, відвернулася скромно. Трохи далі молода дівчина із рукою, перев’язаною не дуже чистими ганчірками, бавилася на піску із двома дітьми. … — На баб і те двійко малоліток — пояснив Золтан упівголоса, — натрапили ми вже тут, в Анґрені. Загубилися вони, тікаючи, самі були, настрахані й голодні, ну то й пригорнули ми їх, опікуємося ними. Якось так вийшло. — Якось так вийшло, — повторив Ґеральт, легенько посміхаючись. — Ти невиправний альтруїст, Золтане Хіваю» — ХВ.

Тут треба мати на увазі ще один момент: традиційне суспільство завжди суспільство бідне. Бідне — перш за все — на речі, їх у хаті пересічного селянина (ба, навіть і міщанина) не дуже багато. Вони, люди тих епох, куди більше за нас пристосовані до проблеми швидкої евакуації: загроза пожеж і війни привчили їх до того. Тому біженець — майже завжди несе із собою увесь свій скарб. («Дорогоцінне каміння має і ще одну чималу перевагу. Капшучок діамантів на кілька унцій, що поміщається у кишені, відповідає вартості якимось п’ятидесяти гривням, а така сума в монеті важить двадцять п’ять фунтів і займає чималий мішок. Із капшуком у кишені тікається значно швидше, аніж із мішком на плечі». — КЕ.)

І саме тому він — легка здобич для мародерів і загонів ворога. («Те, що вони побачили, їх не вразило. Вже зустрічали таке. Перекинуті й випатрані вози, трупи коней, порозкидані клунки, в’юки та кошики. І застигле у дивних позах щось, що ще недавно було людьми. … Під фургоном лежала товста жінка із неприродно вигнутою шиєю. Комір кабата вкривали розмиті дощем патьоки засохлої крові з роздертої вушної раковини, з якої видерли сережку» — ХВ.)

Ті, хто не втікає, залишаються на окупованій території, приймають владу нового володаря. Тут є досить характерний момент: що нижче становище людини, то менше вона реагує на зміни політичної влади у країні. Патріотизм для низів — у кращому разі — це любов до малої батьківщини, а до спротиву тебе можуть підштовхнути лише образи, нанесені персонально тобі чи твоїм близьким і родичам. Усі інші представники низів суспільства до зміни влади ставляться досить індиферентно («Кому данину сплачую? А тому, хто волає, звідки ж мені знати, при кому нині влада? Останнім часом, оточки, в нільфгардській мові волають. Начеб ми зара’ имперна провенція, чи шось таке. За мед, як шо продам, платять имперним грошем, на якому импер вибитий. З морди такий наче й красивий, хоча суворий, відразу видко». — ВЛ).

Але якщо ти стоїш достатньо високо у системі соціальної ієрархії, на твої вчинки починають впливати не тільки суто внутрішні, психологічні обставини, а й важливі прояви, так би мовити, ідеологій (клятви вірності, поняття честі, необхідність зберегти певну кількість влади, біль від втрачених можливостей). Це — вдячне середовище для рекрутування у партизани й рух спротиву. Звернімо увагу, що на сторінках саги за цим спротивом воїнів Півночі стоять, здебільшого, шляхта та представники попередньої влади (маршал Віссігерд, королева Мева, герцог Віндгальм з Аттре). Притому вся ціна питання — це відсутність, з точки зору соціального істеблішменту, легітимної передачі влади від скинутого монарха новим власникам землі. І тут, наприклад, уже чутка про мар’яж із спадкоємицею трону Цінтри — найбільш «гарячої» території, окупованої нільфгардцями, — призводить до масового дезертирства з лав повсталих («Ті солдати сердечно оплакали Ціріллу, коли дійшла до них звістка про її смерть. А потім вибухнула нова звістка. Виявилося, що онука Каланте жива. Що вона у Нільфгарді й тішиться ласкою імператора Емгира. Тоді дійшло до масових дезертирств. … Люди… бажали битися за визволення країни, хотіли вибити з Цінтри загарбників, привести до того, аби нащадок Каланте отримав трон. А що виявилося? Кров Каланте повертається на трон Цінтри у хвалі й славі» — ХВ).

У свою чергу, якщо на землях спірних та у випадках прямої протидії нільфгардці поводяться як варвари («Венґерберг упав через тиждень. Здивуєшся, але там цехи вміло й до кінця боронили башти й визначені відтинки муру. Тож вирізано там усю залогу й люд міста, десь біля шести тисяч людей». — ЧП), то там, де їм скоряються, вони дають приклад формального людинолюбства («Рівія готувалася до багатомісячної облоги, а капітулювала за два дні під тиском цехів і купецтва, яким обіцяли, що коли місто відчинить брами й заплатить викуп, то пограбованим не буде» — ЧП). Але у разі повстаннь та ребелії на землях, що їх імперія вважає остаточно окупованими, відповідь її миттєва й жорстока («Віндгальм з Аттре… Накажи відрубати йому голову. Ні… Не рубати. Стратити іншим чином. Показово, довго й жорстоко. І публічно, зрозуміло. Необхідний приклад для страху. Щось таке, що залякає інших». — КЕ).

Війна на Півночі розгортається під гаслом «підкорися — або помри».

Окремою соціальною спільнотою, яка, може, присутня у циклі про відьмака без подробиць, але з характерними — упізнаваними для нас — обертонами, є військовополонені. Тут треба звернути увагу на такий момент: як таких, військовополонених епоха Середньовіччя не знає. Тут, у «реальному» Середньовіччі, є полонені цілої низки категорій, до кожної з яких — своє специфічне ставлення. Ворога можуть просто вбити, якщо через якісь причини контроль над ним неможливий або утруднений. Звичайних солдат тут можуть просто відпустити — попередньо відрубавши великі пальці, аби мати гарантію, що більше ця людина не вийде на поле битви. Полонених рицарів утримують заради викупу — у різних умовах, але завжди як в’язнів із більшими чи меншими можливостями самостійного пересування. Але, здається, ніколи полонені не застосовувалися у середньовічному світі як трудова сила.

(Єдиним винятком є процес перетворення їх на рабів — по суті, виведення зі статусу людини; але таке траплялося, скоріше, у попередні епохи.)

А от у світі відьмака не все так просто.

З одного боку, тут є свого роду військові концтабори — але для ворога, так би мовити, внутрішнього: для диверсантів, розвідників, саботажників, інколи — дисидентів. Такий — жахливий Дракенборг у Реданії («Приречених збирали у камері по кільканадцять, а щоранку вішали двох, трьох, інколи — чотирьох. Інші чекали своєї черги. Довго. Інколи тиждень. Тих, хто чекав, у таборі звали Веселиками. Бо атмосфера у камері смертників завжди була веселою» — ХВ).

З іншого — у Нільфгарді та залежних від нього територіях полонені, що потрапили у таке становище під час військових операцій, опиняються не у концентраційних, а в трудових таборах («Раніше не було під самим містом каменоломні, у якій обдерті, брудні, худі й скривавлені люди лупали каміння на плити та щебінь, шмагані батогами одягнених у чорне наглядачів. … Ті, що лупають камінь — то військові бранці. З Лирії, Едірну, останнім часом з Соддену, Брюґґе, Анґрену. І з Темерії. Тут, у Рідбруні, трудяться чотири сотні бранців. Добрих п’ять сотень працюють у копальнях, шахтах та кар’єрах навколо Бельгавену, а понад тисячу будує мости й вирівнює шляхи на перевалі Теодуль» — ВЛ).

І це — помітна модернізація світу відьмака, а тому досить серйозний момент щодо неспівпадіння його світоглядних характеристик зі звичними для нас.