Розділ «Світ під час війни [35]»

Перш за все, це дає загальну для всієї армії точку відліку: в такому війську можливий принцип спільних правил при формуванні військових підрозділів, ослаблено залежність їх від відносин у системі «васал—сеньйор». У свою чергу, це дозволяє вибудувати жорстку вертикаль військового командування (щонайменше на рівні окремих армій, бо на чолі їх цілком можуть опинитися представники родової аристократії — «Ти не назвала прізвища керівників тих двох груп армій. — Група «Схід», Ардаль ап Даги, — легенько усміхнулася Кантарелла. — Група «Верден» — Йоахім де Ветт. — Цікаво, — сказала Ассіре. — Двоє князів, ображені викресленням їхніх дочок зі шлюбних планів Емгира. Наш імператор або надто наївний, або надто спритний» — ВЛ). А це запроваджує один важливий принцип, дякуючи якому будь-яка армія перетворюється на силу, набагато небезпечнішу для супротивника: військова ієрархія стає куди важливішою за походження офіцера (а це — можливості для так званих «соціальних ліфтів» — того, що дозволяє людині поліпшувати своє суспільне становище; це — усвідомлення важливості дисципліни, бо дисциплінований солдат таки носить, за старим військовим прислів’ям, маршальський жезл у ранці; нарешті, це можливість зовсім нових соціальних ролей, які присвоюють військові).

Нарешті, це єдина уніформа, що вирізняється виключно нашивками емблем окремих підрозділів (недарма нільфгардців по всіх Північних Королівствах звуть Чорними — вони й на полі бою, і за столом переговорів сприймаються як недиференційована загальна маса, функція, а не людина; недарма у снах Цірі Кагір Мавр Диффрин еп Келлах раз у раз з’являється як страшна Людина без Обличчя).

Наче цього замало, виявляється, що офіцерські кадри у війську куються не на полі бою, а у спеціалізованих військових закладах. Офіцерський склад імперської армії поповнюється за рахунок, перш за все кадетів — майбутніх командирів підрозділів, яких більш-менш професійно вчать воювати. Військова справа тут взагалі дедалі більше переміщається з царини мистецтва у царину науки, мозольної і кропіткої роботи не лише на полі бою, а й підготовки, тилу та муштри.

Утім, схоже, що це певний кістяк армії; але в ній досить багато тих, хто звик воювати методами минулої епохи. Все ще є баронське ополчення і баронські дружини (але використовуються вони, скоріше, як допоміжні, а не основні війська); все ще є проблеми із забезпеченням субординації і взаємодії між різними гілками військової адміністрації (наприклад, знайома вже читачеві історія зіткнення між Однооким Фулько та командирами нільфгардських спецзагонів, які не гребують контактами зі справжніми розбійниками).

Нарешті, в армії Нільфгарду досі є проблеми у звичному веденні бою: незважаючи на усі модерні нововведення часів імператора Емгира, основні бойові дії ведуться звичними методами: шеренгове шикування піхоти — у глибокий ряд, що може протидіяти ворогу; пікінери та щитоносці, загони важкої піхоти («ветерани з Вуковаро», наприклад); удари броньованої кінноти (взагалі — вершники, навіть «летючі загони» — у важкому обладунку, орієнтовані на ламання піших порядків супротивника); флангові маневри та необхідність «закопуватися у землю».

Цілком звичний малюнок бою — той, що відомий читачеві з тому «Хрещення вогнем»: бій при Червоній Бендюзі (оскільки — незапланований, сходу, а тому — такий, що автоматично зумовлює перехід до звичних реакцій, без якихось модних нововведень). («На бендюзі кипіла битва. Нільфгардці оточили й відрізали від мосту піхоту, яка не втекла; та боронилася затято з-за барикад, збудованих з кедрових і соснових плах. … Зімкнутий клин одсічі вибив нільфгардців з мосту, але тепер, біля переправи, ринули на нього флангові контрудари» — ХВ.)

З усієї тої середньовічно-ренесансної розкоші виокремлюється — як елемент для неї незвичний, а саме тому напрочуд важливий — тільки чітка координація дій між родами військ і підрозділами при штабному плануванні майбутніх сутичок. Виток перемог Нільфгарду — це знання кожним солдатом свого місця і зобов’язань, гнучка система управління і чітка й жорстка вертикаль проходження наказів.

Це — чудова логістика, де машини для облоги можуть тягнути до фортеці, яку треба взяти, за багато миль; і це залишається вигіднішим, аніж збирати їх на місці.

Це нові, небачені тактики — аж до тактики випаленої землі, чого, в принципі, майже не бувало у середньовічних війнах.

Це — армія майбутнього, і протистояти їй майже неможливо.

Наостанок розмови про армії людей звернімо увагу на абсолютну відсутність у них чародіїв. Масоване використання їх у Першій Північній війні, що закінчилося жахливою битвою при Горі Содден, поставило крапку не лише у намаганнях користуватися магією королями Півночі (де, все-таки, соціальний престиж магії виявився достатньо великим, аби ті самі вирішували власну долю), але й у Нільфгарді, де доля магів, за яскравим виразом Трісс Мерігольд, «як слуги й дівки на посилках; … із зігнутими спинами, готові до послуг на перший жест імператорського пальця». Маги, здається, навіть не намагаються розробляти закляття чи артефактну зброю масового ураження (а їх — навіть спираючись на романи циклу — могло б бути достатньо: аж до використання джинів та викликання кровожерних демонів). Магія і військо співіснують у різних площинах. Єдиний виняток — практика нільфгардської розвідки використовувати певні категорії магів для дізнання або для операцій прикриття («Я чуйна, високий трибунале. Але головним чином на послугах у імперської розвідки. Я маю чисту пе-пе-ес, чи то псі першого типу, без можливості пе-ка. Конкретніше можу пояснити так: чую чужі думки, розмовляю на відстані із чародієм, ельфом або іншою чуйною. І переказую думкою накази. Значить, змушую когось, аби зробив він те, що я забажаю. Можу також робити пре-ког, але тільки якщо мене присплять … — Прошу давати відповіді конкретні й короткі. Коли суд забажає ширших показань, то сам про них попросить. Суду відомий факт співпраці свідка із секретними службами Імперії. — ВЛ).

Нелюдські раси.

Ельфи. Ми знаємо про війни ельфів і людей — у недавній перспективі, у межах двох останніх століть. Тож певні навички військового мистецтва повинні бути й у ельфів.

Утім, характерні демографічні проблеми не дозволяють говорити про розвиток військового мистецтва серед ельфів у вигляді, звичайному для людства — великих армій («Ельфи довговічні, але тільки їхня молодь плідна, тільки молодь може мати потомство. … Елірена підняла молодь, вони схопилися за зброю і пішли за нею у останній відчайдушний бій. І їх вибили. Безжально вибили» — КЕ). Ельфи як воїни характеризуються щонайменше такими рисами.

По-перше, намаганням вести військові дії таким чином, щоб максимально зменшити втрати у живій силі (а це диверсійна робота, удари по тилах, намагання не вступати у пряме військове зіткнення, маскування тощо). Ельфи ведуть герілью, партизанську війну.

По-друге, вони, здається, все ще живуть у просторі кланових взаємин — не зважаючи на існування формального королівства у Дол Блатанна. А це означає високий ступінь довіри до окремих військових лідерів (якими, до речі, можуть виявитися як представник ельфійської аристократії — як у випадку довоєнних пригод Ґеральта у Дол Блатанна, так і «польовий командир», якому допомагає фортуна — як, наприклад, Файольтіарна, із яким читач уже знайомий — і з яким йому ще доведеться зустрітися на сторінках наступних романів).

По-третє, у цих обставинах головною зброєю ельфів традиційно стає лук: зброя дистанційна, специфічної для ельфів форми («Ельфійські луки були коротшими, легшими й зручнішими, а дякуючи пошаровому композиту дерева й звірячих жил — також і значно швидшими за тисові. … Найкращі зразки такої зброї, гнуті вчетверо, мали серед ельфів назву zefhar, бо саме такий рунічний знак створювали вигнуті плечі й гриф луку». — ХВ). «Біла зброя», ельфійські мечі, в них є також, але тактика ельфів має на увазі тактику «бий — біжи», у якій холодній зброї відведено лише допоміжну функцію.

Ґноми. Як відомо з розповідей Ярпена Зігріна, до приходу людей ґноми навіть вели війни з ельфами, але та історія виявилася — для тут і зараз — далеким і майже неймовірним минулим.

Взагалі-то, ґноми — інтегровані у людське суспільство (єдиний ґномський анклав — це Магакам, але живуть гноми й далеко за його межами). Зайнявши у людському соціумі нішу ремісників, купецтва й банкірів, вони продовжують сприйматися як суворі й добрі вояки. Втім, щодо них ми можемо зафіксувати кілька характерних рис, якщо йдеться про військове мистецтво ґномів.

По-перше, враховуючи специфічні фізіологічні параметри (найперше зріст), змішаних загонів із людей і ґномів майже не існує (хоча ґноми цілком можуть бути командирами загонів з людей — як, наприклад, Денніс Крамер, капітан стражі князя Гереварда); ґномські загони — окремі бойові одиниці, а оскільки ґноми — розпорошені поміж людських поселень, то й розміри цих загонів дозволяють їм виконувати місії, скоріше, спеціальні (як-то захист обозів чи разові бойові акції).